Читати книгу - "Смаки раю"

Аристократичний сніданок шоколадом

Аж ніяк не при столі, а залюбки в ліжку, чи принаймні в негліже, ласує вранішнім шоколадом старорежимна аристократія. Такий сніданок покликаний не розпочинати трудовий день, а інсценізувати початок вишукано-неробського дня. Відоме полотно П’єтро Лонґі збирає учасників сніданку — а серед них і неодмінних Abbe і Cicisbeo, абата і приятеля дому — коло ложа господині.

Худ. Ніколя Лянкре

На картині Ніколя Лянкре ліжко ховається на задньому плані, проте ситуація ранкового туалету, при якому присутній Abbe, така ж невимушена й неформальна, як і в ліжку.

Наприкінці XVII століття французький стиль починає заступати іспанський, попервах, щоправда, перебираючи його істотні елементи. Важливою датою цього перехідного періоду є одруження Анни Австрійської з Габсбурґів із Людовіком ХІІІ 1615 року. Разом із Анною, що виросла в мадриді, шоколад потрапляє до французького двору, де втрачає свій іспансько-клерикальний присмак і відтепер асоціюється вже не з похмурістю єзуїтства, інквізицією, Ескоріалом, а з елегантністю рококо. Він стає напоєм європейської знаті, таким самим символом статусу, як і французька мова, табакерка, віяло.

Ситуацією, в якій аристократичне товариство передусім споживає шоколад, є сніданок. Його залюбки п’ють у будуарі, найліпше в ліжку. Сніданок із шоколадом має небагато спільного з міщанським сніданком, ранковою кавою. Він радше є його цілковитою протилежністю, і то не тільки через різницю в самих напоях. Бо в той час, як міщанська родина виструнчено й дисципліновано сидить за сніданковим столом, тут усе — плинні, недбало-втомлені рухи. І якщо кава дослівно миттєво пробуджує до робочого дня, шоколад плекає радше отакий проміжний, напівлежачий, напівсидячий стан, що його передають тогочасні зображення: щоранкове пробудження класу-нероби для вишуканого нічогонероблення.

Для малярства рококо поєднання будуару з шоколадом є таким самим улюбленим мотивом, як і пасторалі чи галантні сцени в ліжку. Очевидно, шоколад неабияк припав до смаку грайливо-еротичному духові тієї доби. Зрештою, це поєднання шоколаду й еротики має не просто іконографічну природу. Згідно з одним давнім переконанням, що вперто протрималося аж до ХІХ століття, шоколад посилює сексуальну хіть. «Для сповнення певних обов’язків підкріплення шукали в шоколаді», — сором’язливо описує цю дію один текст кінця XVII сторіччя.

Отож і під цим оглядом шоколад здається в XVII–XVIII століттях протилежністю до кави. Її, як ми вже побачили, вважають відверто ворожою тілесним похотям і антиеротичною. Те, що кава — на переконання сучасників — дає духові, вона забирає в тіла. Із шоколадом усе навпаки. Він живить тіло і підтримує потенцію, репрезентуючи бароково-католицьку тілесність на противагу протестантській аскезі.

Малюнок Жана Мішеля Моро показує вранішнє прийняття у господаря

У Лондоні кінця XVII століття ця опозиція відобразилася в двох типах закладів. Із каварнею ми вже запізналися, а надто з її міщансько-пуританським характером. Виглядає так, що поряд із нею існували й заклади, де наливали переважно шоколад: так звані шоколадні покої, чи шоколадарні. Вони — місце зустрічі своєрідної мішанки аристократії та демімонду[22], того, що Маркс згодом назве богемою, так чи сяк виразно антипуританські заклади, можливо, навіть борделеподібні.

Куди тільки кинь оком у XVII–XVIII століттях, шоколад, здається, скрізь посідає місце статусного напою старого режиму, а кава натомість — збудника дедалі жвавіших і потужніших міщанських підприємливості та духу. Ґете, що послуговується мистецтвом як засобом здійнятися зі свого міщанського середовища до аристократичних кіл і який — як член придворного товариства — навіть за умов своєї нечуваної продуктивності може дозволити собі аристократичний спокій, перетворює шоколад на культ. Натомість Бальзак, який, попри свої сентиментально-роялістичні позиції, працює і живе для літературного ринку і лише для нього, увійшов ув історію як один із найненаситніших поглиначів кави. Два засадничо відмінні стилі праці, два засадничо різні збудники, дві принципово різні психології та фізіології.

Додам іще слово про долю шоколаду в ХІХ і XX століттях. Він занепадає разом зі «старим режимом». Точніше, він припиняє існувати як саме шоколад, знайшовши продовження в какао, яке від ХІХ століття п’ють замість шоколаду. 1820 року голландець ван Гаутен розробив новочасну технологію виготовлення какао. Вона передбачає позбавлення какао-бобу більшості його олії. Відтак какао стає менш поживним, зате більш їстівним. Його нова форма — порошок. Ця технологія поклала край іспанській шоколадній традиції, де твердий і рідкий шоколад є тотожними поняттями. Від початку ХІХ сторіччя їхні шляхи розходяться. Відтепер какао стає улюбленим напоєм і в Північній та Центральній Європі, а надто для дітей.

Шоколад як афродизіак

На таке поширене переконання XVII-ХVIII сторіч натякає текст оригіналу, що супроводжує це зображення:

А ось тобі напій, привезений здалека,

Хоча близькій любові найліпша забезпека,

Жадання розпалить, забудеш враз про вік.

Нап’ємось я і ти — відкриється розгадка,

Тоді згадаємо: я жінка, ти ж бо — чоловік

І в нас призначення — подбати про нащадків.

Водночас плитковий шоколад здобувається на нове значення як самостійні ласощі. Іронія долі розпорядилася так, що хрест на іспансько-католицькій традиції шоколаду ставлять якраз обидві архіпротестантські країни. Голландія стає першим великим виробником какао та плиткового шоколаду, а Швейцарія наздоганяє її винаходом молочного шоколаду.

Шоколад і какао не належать до категорії «дорослих» утіх, як кава чи тютюн. Ба какао стає переважно дитячим сніданковим напоєм, а шоколад і похідні від нього цукерки залюбки дарують дітям і жінкам. Колишній престижний напій «старого режиму» розчинився в дитячій і жіночій культурі. Те, що колись уособлювало владу і блиск, в буржуазному суспільстві перетворилося на щось вилучене зі сфери влади та відповідальності. Міщанське суспільство як історичний переможець старого суспільства тим самим просто-таки кепкує із символів престижу і статусу, що були вельми важливі для аристократії. В історії ми знову й знову спостерігаємо, як у такий спосіб нищиться самоусвідомлення підлеглого класу.

Долю шоколаду поділяють й інші символи престижу «старого режиму», скажімо, одяг. Для аристократа до 1789 року строкате, барвисте вбрання є виразом соціального престижу. Він прагне якомога більше уподібнитися до павича, тоді як для скромно вбраного міщанина немає нічого огиднішого, ніж асоціація з цим птахом. У