Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

В кущах я провалялась кілька днів. Сил вистачило лише на те, щоб переодягнутись у щось легше, час від часу витягати припаси й змушувати себе їсти. І дивуватись, як це тут так швидко міняються дні. Ніби й недалеко відійшла від Полярних ночей – і вже все не так. Все інакше, неправильно, дивно.

Не так я уявляла свої перші дні за Великою стіною. Та що ж… Доки була в такому стані, провернула одну річ. Полапала землю.

Вона була вогка і м’яка. В неї можна було зануритись пальцями, а не обдерти їх, ще й нахапатись морозяних скалок.

Ощасливлена цією подією, я намітила приблизний план дій.

Піти до бібліотеки, отримати артефакт, поступити до академії. Також треба було розв’язати питання з харчуванням та проживанням. Навчена Полярною пусткою, я бачила це лише так: Ліс, полювання, непримітна нора.

Еге ж… Нора. Якби тут було сніжно, я б збудувала собі іглу. Тоді б я зовсім не старалась заперечити собі: о, ні, мене не давить ніяка туга за колишнім життям. І я зовсім не зиркаю на Велику стіну з думками «хочу повернутись».

Бо Атрік сказав: «Ні».

Зрештою явище акліматизації відпустило мене, і я вибралася з кущів. Я добре пам’ятала, що сказав мечник про тутешню миролюбність, але це не завадило мені шмигнути до стіни й намагатися злитися з нею. Численні спостереження, що більше ніхто не пересувається, як я, не переконали мене теж. Вони були дурні. А я – стратег.

Оскільки я терлася спиною об стіну, ніхто б не вдарив мене зі спини.

Та ось будівлі закінчились, розкинулась рівнина. Дорога тягнулась далеко попереду, а обіч – скільки сягало око в обидві сторони – похитувались тонкі жовтуваті шпички. Творіння незайманої чистоти. Мені чомусь здалось, що вони висіли в повітрі. Тож я обережно поставила ногу й перевірила: земля під ними була. То й добре: матиму, куди відступити.

Хоч я втратила прикриття зі спини, це було мені більше до вподоби – відкритий простір, жодної можливості для прихованих маневрів. Але й жодної тіні: саме палюче сонце.

Почувши себе вільніше, я розправила плечі, пішла впевненішим кроком. Та зовсім скоро стала вигадувати, як зменшити надходження тепла. На ходу обрізала рукави: моя бліда, аж сумовита шкіра зустрілася із сонячним промінням.

Хоч як я гарно йшла, кінчалась вода. Я використовувала її якомога ощадливіше. А проте, ніде не було ні криги, ні снігу, які можна було б розтопити – як добути воду інакше, я погано уявляла.

Аж ось… назустріч мені викотились дивні сани. Дивним було те, що вони котились, а тягли їх тварини, яких я не знала (і знати не хотіла). Ці сани котились на мене. Ну, хай не на мене, але дуже близько. Я хотіла стрибнути в жовті шпички. Але я бачила інший варіант. Завмерти й дивитись. Просто дивитись, як сани проїдуть повз мене й нічого не станеться. Або ж вони наїдуть на мене, розчавлять мене, з них вискочать головорізи…

Нічого не сталось. Чоловік на санях міг би защемити шию, якби озирався на мене ще довше. Отже, тут не заведено сахатися дивних саней, а з дивних саней не здійснюють напади.

«Принаймні не часто», – уточнила я.

Зрештою на землю опустилася ніч, і я видихнула з полегшенням. Пів року я бачила Полярний день, а пів року – ніч, однак день був не набагато світлішим від ночі. Яскраві кольори нового світу бентежили мене, і тому я відчула себе спокійніше, коли все потьмяніло й стало нагадувати рідні простори.

Та хоч земля готувалась до сну, різноманіття звуків, приглушених чи дзвінких, зовсім не зменшилось: долинало сюрчання, стрекотіння, рипіння дивних саней, серед темряви миготіли вогні, супроводжувані окриками й голосами.

Врешті я зійшла з дороги та стала шукати нічліг. Жовті шпички сягали мені колін і шурхотіли, коли я розтинала їх, як байдарки розтинають хвилі. Це шурхотіння сподобалось мені, а шпички насправді були м’якими. Відійшовши якнайдалі, я так і лягла горілиць та вперлася поглядом в небо.

Зорі. Далекі й сяйливі, одинокі й величні. Я часто дивилась на зорі Полярної пустки. Дивно! Вони були тут такі ж. Одна єдина дрібничка, що поєднувала два світи.

«Коли сумуватиму за домом, дивитимусь на них», – вирішила я і стиснула кинджали.

Ніхто не застане мене беззбройною, навіть уві сні.

Прокинулась я, ще й на світ не займалось. Підхопилась, повернулась на дорогу та рішуче попрямувала вперед. Кортіло здолати якнайбільшу відстань, доки нікого не має і ніхто не вдає, наче він – найбільш мирна та пухнаста істота у всесвіті. Я ніколи в житті не бачила мирних та пухнастих істот.

Мої кроки були широкі, дихання рівне. Я мусила визнати, що рухатись тутешньою дорогою куди легше, ніж «дорогами» Полярної пустки. Таким чином, моя швидкість зросла, тож я припустила, що неправильно оцінила час прибуття. Можливо, я впораюсь ще до обіду.

На сніданок перекусила шматком оленини. Ще змалечку я залишала найсмачніше наостанок. А отже, справи мої кепські: припасів майже не залишилось. Варто скоріше допастись до знаменитого страхітливого Лісу.

Коли сонце наполовину виплило з-за обрію, вдалині замаячили обриси будівель. Я внутрішньо стиснулась. Як-не-як, доведеться звикати і до будівель, і до людей.