Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

«Чиї тут діти?» — поцікавився Ґендзі, й Кії-но камі взявся пояснювати:

«Ось цей — наймолодший син Емон-но камі. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його під опікою старшої сестри. Він здібний до наук і слухняний, тож я думаю віддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.

«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»

«Так, це правда».

«Не дуже-то підходяща мати вам дісталася. Навіть Його Величність знає про неї, бо недавно сказав: «Її батько натякав, що хотів би віддати її на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справді, людська доля непередбачувана!» — сказав Ґендзі тоном досвідченої людини.

«О так, її шлюб з моїм батьком був несподіваним. А втім, як ви зауважили, світ мінливий. А доля жінки, як це не сумно, особливо хитка...» — відповів Кії-но камі.

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважає своєю повелителькою?»

 «А як же інакше? Він обожнює її, але ми, передусім я, не схвалюємо такої його легковажності».

«У всякому разі, молодим гультяям він навряд чи поступиться. Попри свій поважний вік, він упевнена в собі людина».

За такою розмовою про те про се Ґендзі нарешті запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жінки мали спуститися в нижчі приміщення для прислуги, але, здається, не всі послухалися», — відповів господар. Нарешті захмелілі гості поснули на галереї, і навколо стало тихо.

Тільки Ґендзі не міг спокійно заснути від самої думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхіт за північною перегородкою, і він подумав: «О, напевно, вона там ховається». Ґендзі піднявся і, затамувавши подих, прислухався. Він почув хрипкий, але водночас приємний голос хлопця, про якого була розмова з Кії-но камі.

«Гей, де ви?» — питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що він буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», — відповіла жінка.

Її глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, і Ґендзі здогадався, що це його сестра.

 «Гостя помістили в передніх покоях. Нарешті я побачив своїми очима того, про якого чув від людей. Він і справді прекрасний», — прошепотів хлопець.

«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», — сонно бурмотіла жінка. Голос її звучав приглушено — очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.

«От неприємність! — невдоволено подумав Ґендзі. — Могла б ще щось про мене запитати».

«Я ляжу неподалік. О, як темно!» — сказав хлопець, мабуть поправляючи ґніт світильника. Жінка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.

«А де ж пані Цюдзьо? — запитала жінка. — У будинку наче нема ні душі, аж страшно».

 Було чути, як відгукнулася одна із служниць, що розмістилися неподалік від галереї:

«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».

Аж ось, здається, всі поснули. Спробувавши відсунути засув, Ґендзі помітив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйві світильника видніли розставлені сяк-так начебто китайські скрині. Обходячи їх, Ґендзі помітив, що в кімнаті лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неї. Жінка була невдоволена, що її потривожили, але поки Ґендзі не відкинув з неї верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.

«Ви кликали Цюдзьо[62]? Мені здається, що ви здогадалися про мою потаємну любов», — сказав Ґендзі, але жінка так нічого й не зрозуміла. Перелякавшись, що на неї хтось напав, вона намагалася зойкнути, але накинутий на її голову одяг заглушив голос.

«Звичайно, ви можете вважати мій вчинок випадковою, нещирою примхою, — сказав Ґендзі, — але я хочу, щоб ви знали, як довго прагло зустрічі з вами моє серце. Повірте, таке тривале очікування цієї миті лише підтверджує глибину моїх почуттів».

В його словах було стільки ніжності, що навіть злий демон не міг би йому опиратися, то що вже казати про жінку? Вона, розгублена, не могла крикнути: «Рятуйте, тут хтось чужий!» У розпачі подумала: «Це ж нікуди не годиться...» — і насилу невдоволено сказала:

«Боюсь, ви мене з кимось переплутали...»

Жінка мало не задихалася, але, бачачи її в такому стражденному, жалісливому стані, він ще більше до неї прихилявся:

«О ні, я ні з ким вас не переплутав. Мене привів сюди голос серця, та, на жаль, ви вдаєте, що нічого не розумієте. Я зовсім не хочу здатися вам легковажним джиґуном. Просто мушу відкрити вам хоч часточку того, що зберігаю у глибині душі», — сказав Ґендзі.

Жінка була настільки малою і тендітною, що він легко підняв її і, притискаючи до грудей, попрямував до перегородки саме тоді, коли там з’явилася та сама Цюдзьо, яку раніше кликали.

«О!» — вигукнув Ґендзі, і служниця злякано виставила руки вперед, але, відчувши, що повітря, напоєне надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило її обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо її виштовхнула б. Але й тоді не обійшлося б без людських пересудів. Тому, не тямлячись від хвилювання, вона пішла за Ґендзі, а він, пройшовши за перегородку в глибині покоїв, наказав: «Прийдіть на світанку». У цю мить жінка була готова провалитися крізь землю від самої гадки: «Що подумає про мене Цюдзьо?» — й обливалася холодним потом. Жаліючи її, нещасну, Ґендзі бозна-звідки за своїм звичаєм добував ніжні, співчутливі слова, але вона сумно сказала: «О ні, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаєте, тож хіба я можу легко повірити щирості ваших почуттів? Бо в житті кожному своє...»

Прикро вражений її опором, Ґендзі щиро пожалів її і відчув сором.

«Про те, що люди належать до різних станів, я знаю дуже мало через юначу недосвідченість. Мені прикро, що ви вважаєте мене звичайним джиґуном. Мабуть, ви чули про мене й знаєте, що я не схильний до свавільного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованість відштовхує вас від мене...» — серйозно й багатослівно вмовляв Ґендзі, але його незвичайна краса тільки збільшувала її опір. «Нехай йому здається, що я черства, нетовариська й груба», — думала вона й не піддавалася його словам. Зазвичай лагідна й м’яка, вона виявила твердість, як бамбукова гілка, що покірно гнеться, але не ламається. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятості Ґендзі, жінка дала волю сльозам. Хоча її горе було глибоким, Ґендзі подумав: «А хіба було б краще, якби я не знав її?»

«Чого ви сторонитесь мене? — дорікнув він, відчувши, що нездатний заспокоїти її. — Звикніть до думки,