Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

- Присядь! - короткий наказ і кивок на крісло біля величезного столу, по той бік якого пустувало місце господаря кабінету.

Машинально сідаю. Очі одразу ж розбігаються від кількості моніторів, що транслюють те, що відбувається в клубі, з різних відеокамер, включно з віп-кімнатами і вулицями навколо приміщення. Навіть жіночий і чоловічий туалет, щоправда, тільки дзеркальні зони.  На цій стіні весь клуб як на долоні.

Марат неспішно підходить і встає біля протилежного боку столу. Так, щоб бачити мене і не закривати при цьому екрани, від яких уже рябить в очах.

- Чому я тут? - сенсу тягнути далі не бачу і прямо дивлюся на нього.

Він опускає погляд на телефон і робить там кілька маніпуляцій великим пальцем. Після чого лякаючий погляд повертається до мене. Боковим зором помічаю, що самостійні до цього моменту монітори перетворилися на один цілісний, який крупним планом почав транслювати відео. Марат рукою в запрошувальному жесті вказує на екран. Не хочу! Я й так бачу, що там. Мене паралізує страх. Розумію, що зараз він стежить за моєю реакцією, відмічаючи будь-які найменші зміни та аналізує. Змушую себе перевести погляд.

Я не розумію, яка сила допомогла мені не розридатися, а зберегти переляканий вираз обличчя, з яким я сюди зайшла. Спостерігаю запис, де я востаннє у своєму житті бачила сестру. День її смерті. Ось я цілую її в щоку, вітаючи з днем народження. Дарую подарунок, який вона давно сама хотіла собі придбати, але так і не знайшла подібного в просторах інтернету. Поводимося одне з одним доволі прохолодно, бо напередодні крупно посварилися. Маша навіть не ночувала вдома. Це наша перша зустріч після сварки. І остання! Але хто ж тоді знав? Гордість не дозволила нам зізнатись, що обидві були не праві. Ось Маша представляє мені свого молодого чоловіка Юрія, як я пізніше дізнаюся, сина її коханця Ігоря Сергійовича. Вона сухо цікавиться чи я залишуся, хитаю головою і нагадую про іспит. Гордо йду, образившись, що сестра не наполягла.

Насилу ковтаю. Думала буде важко знову побачити її в той фатальний день. Так! Але! Набагато гірше зараз спостерігати, як я йду, знаючи, що станеться далі. Що більше ніколи її не побачу. З очей усе ж котяться сльози. Відео різко зупиняється на моменті, коли я роблю крок, дивлячись убік, а на задньому плані Маша цілується з Юрою.