Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Одного разу ми зустріли похоронну процесію: ховали ксьондза. Юрек запропонував поворожити на його могилі. За переказом, якщо опівночі запалити свічку на свіжій могилі ксьондза, можна дізнатись, скільки будеш жити на світі.

Ми з Леєю спочатку не погоджувались, було лячно вночі опинитися серед могил. Хлопці сміялися з нас і настільки розпалили, що ми все ж таки зважились іти, призначивши їм побачення на головній алеї католицького кладовища без чверті дванадцятої ночі.

Була тепла місячна ніч травня 1940 року. Кладовище було тихе, занурене в зелень, залите місячним світлом, але в тіні від пам’ятників, здавалося нам, ховались привиди. Чого коштувала нам з Леєю ця пригода, важко передати. На головній алеї нас чекали Юрек з Костіком, побачивши їх, ми зітхнули з полегшенням. Звичайно, ми не розповіли їм про пережитий страх, і хлопці похвалили нас за хоробрість.

На свіжій могилі ксьондза лежали квіти. Костя дав кожному з нас по свічці. Ми закріпили їх на могилі і запалили. Тричі запалював Костя свою свічку, і тричі вона одразу згасала. Наші свічки горіли теж по-різному, моя чомусь почала плавитися. Коли ми ішли з кладовища, залишались горіти три свічки.

Костя нервово сміявся, а ми взагалі не надали значення згаслій свічці. Хто вірить в смерть у сімнадцять років!

Через два тижні Костю заарештували. Більше його живого ніхто не бачив ні до, ні після війни. Суд тоді був швидкий, і ой як часто несправедливий.

Я до цього часу не знаю, чим завинив Костя і чи завинив він взагалі перед радянською владою. Батька його не репресували. Сіоністом Костя ніколи не був. За поляків з «двійкою» не співпрацював. Не був він також у підпільній комуністичній чи троцькістській партії. У 1940 році працював директором будинку піонерів і, як ми знали, до радянської влади ставився добре. Але така це була радянська влада, що їй постійно були потрібні жертви, щоб тримати у страху інших. А ми тоді навіть не злякалися, надто мало знали ми про радянську владу, надто вірили їй і сподівались, що вона розбереться і Костю відпустять. А свічка його вже згасла.

* * *

Розповідаючи про євреїв мого розстріляного містечка, я хочу також розказати про свого друга, поляка Юрека Новаковського. Він виявився справжньою людиною, Людиною з великої літери.

Моя подруга Лея не встигла евакуюватися і залишилась у Рівному. У листопаді 1941 року Лея з батьками і молодшою сестрою Міною пішла, як і всі євреї міста, на Грабник, звідки німці партіями вели людей в ліс, який називався Сосонки, і там розстрілювали. Коли чергова партія, у якій ішла Лея з батьками, наближалась до Сосонок, звідти чутно було постріли, і батько наказав дружині та дочкам тікати. Лея кинулася в поле, услід їй стріляли конвоїри, але ніхто, на щастя, за нею не гнався. Лея добігла до стогу сіна, заховалася в ньому і лежала там до приходу темряви. Вночі вона постукала в хату українських селян, її впустили, нагодували і дали перевдягнутися. На ній були добрий плащ і сукня, усе це вона залишила господарям, натомість взяла в них селянський одяг, у якому і повернулася до міста, у свій спорожнілий дім.

Вдома вона нікого не застала – батьки, сестра, усі сусіди загинули. Вона була одна на мертвій вулиці.

Через декілька днів її розшукав Юрек Новаковський, забрав до себе додому і заховав на горищі. У якомусь сільському костелі він домовився з п’яненьким ксьондзом і той, спочатку охрестивши Лею, обвінчав їх з Юреком. Юрек відвіз дружину до Здолбунова і там, щоденно ризикуючи життям, прожив з нею усю німецьку окупацію.

* * *

Як швидко промайнули ці півтора роки! Я закінчувала десятий клас. Життя проходило бурхливо, цікаво, заповнене вщерть навчанням, дружбою, веселощами.

З півстолітньої відстані я озираюся на ці півтора роки, і мені шкода себе, своєї сліпоти, своєї бездумної віри.

Ми жили у фашистській державі, де мільйони людей були знищені в ім’я встановлення влади партійної олігархії, очолюваної недолюдком-катом, а я їм вірила. Вірила, що все, що відбувається в країні, робиться в ім’я встановлення найсвітліших ідеалів, для щастя людей.

Не тільки я, усі, кого я знала, повірили, що комуністи ставляться до євреїв так само, як і до всіх інших націй.

Хто міг припустити тоді, на початку 40-х років, що не встигне відгриміти війна, як євреїв спочатку звинуватять у космополітизмі і знищать кращих єврейських письменників і акторів, вчених і представників інтелігенції, потім сфальсифікують «справу лікарів», звинувативши когось у прямому вбивстві своїх пацієнтів, а когось – «лише» у шкідництві «з метою підірвати здоров’я радянських людей і тим завдати шкоду державі». На залізничних станціях вже почали формувати потяги товарняків для депортації усіх євреїв до Сибіру, і лише смерть Сталіна врятує їх від цього страшного кінця.

А потім потягнуться роки та десятиріччя, коли євреям почнуть всіляко перешкоджати під час вступу до вищих навчальних закладів, і вони будуть з величезними труднощами пробиватись до знань, тим самим дозволивши усім генсекам, включно з Горбачовим, на заперечення антисемітизму козиряти перед іноземцями числом євреїв – кандидатів і докторів наук.

І євреїв виженуть з партійного апарату і судів, не будуть допускати вище середньої ланки в господарські органи, а через півстоліття їх же звинуватять в розвалі економіки держави…

І КПРС, і КДБ, відчувши на початку горбачовської перебудови, що земля йде з-під ніг, почнуть відкрито заохочувати рух «назад, до православ’я», а таємно – гасло «Бий жидів, рятуй Росію!», і створять спочатку антисемітський рух «Пам’ять», а потім фашистську партію ліберал-демократів на чолі з Жириновським, який готує повернення до фашизму. І Євреї, які не забули страхіть Голокосту, кинуться до іноземних посольств, щоб виїхати з країни, де їм загрожують погроми.

Якби усе це нам напророчили в 1941 році, ми вважали б це маячнею.

Моє розстріляне місто зійшло в могилу з наївною вірою, що воно прожило півтора роки в щасливій країні, де не було місця антисемітизму.

* * *

Настала весна 1941 року. У місті стало тривожно. Почались розмови про війну невдовзі, про те, що Гітлер стягує війська до кордону з Радянським Союзом. Чутки про те, що відбувається по той бік західного кордону, неподалік якого ми жили, доходили до нас.]

Усю зиму ночами