Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

— О, але кого б я прохала про допомогу, якщо ти також... — подумала я тоді, звертаючись до чоловіка, який колись був моїм. — Якщо ти також зараз не зможеш мені допомогти. Тому що, як і я, ти прагнув перетнути межі життя, і врешті вийшов за них. Але я вже не зможу цього зробити, я мушу знати, і піду без тебе, без того, у кого хотіла попросити про допомогу. Мамо, помолися за мене, адже не перетнути межі означає жертву, а перетнути раніше було моїм людським намаганням спастися, у такому переході негайно розкривалося благо. Перейти межі — це трансгресія. Але щоб залишатися всередині того, що відбувається тепер, я мушу не боятися!

І мені доведеться залишитися всередині того тепер.

Чи є щось, що потрібно сказати, ти не відчуваєш, що щось треба пізнати? О, навіть якщо я трансцендую це потім, навіть якщо це трансцендування неминуче відродиться в мені подихом живої істоти.

Але після того, що я знаю, чи сприйматиму це як подих, чи радше як міазми? Ні, тільки не міазми, мені себе шкода! Я хотіла б, якщо трансценденція неминуче відбудеться зі мною, щоб це було як подих, що вийде із мого власного рота, рота, що існує, а не з фальшивого рота, що відкриється десь на руці або в голові.

Із пекельною радістю я немов збиралася померти. Я почала відчувати, що мій примарний урок неминучий і що потроху втрачаю своє людське спасіння. Я відчувала, що моє нутро, незважаючи на його м’яку білу матерію, все ж мало сили осяяти моє обличчя сріблом і красою, прощальною красою світу. Красою, яка тепер уже далеко від мене і якої тепер не хочу — я вже не здатна прагнути краси — можливо, насправді я ніколи і не хотіла її, але це було так прекрасно! Я пам’ятаю, якою прекрасною була гра в красу, краса була безперервною трансмутацією.

Та я прощаюся з нею із пекельним полегшенням. Те, що виходить із черева таргана, це не щось трансцендентне — о, я не кажу, що це щось протилежне красі, «протилежне красі» не має сенсу — те, що вийшло з таргана, це: «сьогодні», благословенний плід твоєї утроби — я хочу сьогодення без прикрас майбутнього, яке його спокутує, і без надії — досі надія в мені хотіла лише приховати теперішнє.

Але я хочу набагато більшого: я хочу знайти спокуту в сьогоденні, в теперішньому, в реальності, яка є тут і зараз, а не в обітниці, я хочу знайти радість у цій миті — я хочу бачити Бога в тому, що виходить із черева таргана — навіть якщо в моїй стародавній людській мові це означає найгірше, а в людській мові — пекло.

Так, я хотіла цього. Але при цьому схопилася обома руками за живіт: «не можу!», я благала іншого чоловіка, який також ніколи не міг і не зміг би. Не можу! Я не хочу знати, із чого зроблене те, що я досі називала «ніщо!», не хочу відчувати сіль з очей таргана просто в своєму тендітному роті, тому що, моя мамо, я звикла до просочених нашарувань, а не до простої вогкості речей.

Саме думаючи про сіль в очах таргана, із зітханням, що змушена зробити ще один крок, я зрозуміла, що досі використовувала давню людську красу: сіль.

Я мала так само відмовитися від краси солі і від краси сліз. Від цього теж, бо те, що я бачила, все ще було долюдським.

Бо те, що я бачила, все ще було долюдським.

Ні, в тих очах не було солі. Я була впевнена, що очі таргана не мали смаку. Я завжди шанувала сіль, сіль була трансцендентальним, і через неї я могла відчути смак і втекти від того, що називала «ніщо». Я вшановувала сіль, я побудувала навколо солі усю себе. Але те, чого я не могла витримати — це відсутності смаку. Те, на чому взагалі не розумілася — було пісним.

І це пісне було життям, яке я раніше називала «ніщо». Пісне було пеклом.

Сонце дещо змістилося і зупинилося на моїй спині. Розполовинений тарган також був на сонці. Я нічого не можу зробити для тебе, таргане. Я нічого не хочу робити для тебе.

Але вже не йшлося про те, щоб щось зробити: байдужий погляд таргана сповіщав мене, що про це не йшлося, і я знала. Просто мені було нестерпно просто сидіти там, просто бути, тож я мала щось зробити. Щось зробити означало перетнути, перетнути означало вихід.

Але настав момент, коли про це вже не йшлося. Адже тарган не знав ні надії, ні жалю. Якби він не потрапив у пастку і був більший за мене, він убив би мене із затятим, непримітним задоволенням. Так само, як жорстока інертність його життя дозволила мені, оскільки я не була в пастці і більша за розмірами, убити його. Це така тиха байдужа жорстокість пустелі, в якій ми були.

А його очі виявилися ніякі, а не солоні, як мені хотілося б: сіль була б і почуттям, і словом, і смаком. Я знала, що тарганова нейтральність так само була пісна на смак, як і його біла матерія. Сидячи там, я схилилася. Сидячи, схилившись, зрозуміла, що коли не називатиму щось солоним або солодким, сумним або радісним, або болісним, або таким, що схоже принаймні на що-небудь — лише тоді я вже не буду в процесі трансценденції, а перебуватиму в самій речі.

Ця річ, назви якої не знаю, була річчю, яку я, дивлячись на таргана, тепер могла називати, не маючи для неї назви. Зв’язок із цією річчю без властивостей чи ознак був для мене огидним, жива істота без назви, смаку чи запаху була відразливою. Відсутність смаку: смак тепер був не більше ніж присмак: мій власний присмак. Отож, на мить я відчула своєрідне хитке щастя в усьому тілі, жахливу щасливу недугу, в якій мої ноги немов зникли, як було завжди, коли торкнутися самого коріння моєї незвіданої особистості.

О, принаймні тепер я так глибоко занурилася в природу таргана, що не хотіла вже нічого для нього робити. Я звільнялася від своєї моралі, і це була катастрофа без галасу і трагедії.

Мораль. Чи не було б це по-простацьки — думати, що моральна проблема з іншими полягає в тому, щоб діяти так, як потрібно діяти, а моральна проблема із самою собою — в тому, щоб відчувати так, як потрібно відчувати? Чи