Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

А втім — той карузельний спорт абсолютно не оплачувався: перекрутишся раз на дерев’яному конику і мусиш потім за те через півгодини попихати дрючок, щоб ціла та старосвітська машинерія рухалася.

Ні, ні! Якийсь таємний голос шептав мені — не відходити задалеко від хати, бо вона готова стати незабаром ареною надзвичайних подій! Що вони будуть надзвичайні — в цьому я мав стовідсоткову певність: куди лише замішалася особа мого інструктора, пана Макса, там обов’язково мусіло вискочити щось несамовите.

Ну, і вискочило!

2

Розбудив мене легкий гамір на подвір’ї…

Так, треба признатись, що, вичікуючи «надзвичайних подій», я в звичайний спосіб задрімав, кучкуючи на «недокінченій симфонії». Був тихий літний вечір на Богданівці. Празниковий ярмарок поволі ущухав. Але в будинку парохії ще рясно горіли вікна, ще там комусь співали «многолітствіє», а потім «Крилець-крилець» напереміну.

Правда, вже трішки хриплими голосами.

Тим часом у півсутінку вечора під нашу хату наближалися три постаті: два отці духовні і мій неоцінений пан інструктор. Отут, звичайно, я мусів рішитися на один сміливий крок, який раніше уплянував: сховатися в шафу з убранням. Я так і передбачав, що в обличчі подій, які назрівали, присутність такого свідка, як я, буде не на руку цим трьом дорослим особам, і що пан Макс просто візьме мене за боже пошиття та й викине з хати.

Саме тому я заздалегідь пішов у «підпілля».

З шафи крізь легенько відтулені двері я міг цілком добре бачити кожного, хто сидів чи стояв до мене лицем. Отже, насамперед побачив о. Каштановича, а радше його чорну бороду і рум’яне та трохи сердите обличчя. Наш парох о. Володимир сів обернений плечима до шафи, але я зараз пізнав його по лагідному і немовби стривоженому голосі.

Панотці посідали за стіл, а мій неоцінений пан інструктор тим часом замкнув вікно і щільно засунув фіранку.

— Здається, ми досить добре законспіровані, — сказав пан Макс. — Ви, отче-парох, розуміється, не розбубнили цього випадку?

— Абсолютно — ні! Ніхто не знає, куди ми пішли. Я сказав панотцям, що йду підпровадити отця професора до трамваю.

— Ясно, що ніхто не сміє знати! — додав від себе о. Каштанович, нервово шарпнувши бороду. Потім попросив склянку води, казав, що має спрагу…

— І мені язик присох до піднебіння, — пожалівся наш о. парох цитатом із св. Письма.

Помітно було, що обидва отці хвилюються, подібно як і я в шафі, вичікуючи надзвичайних подій.

Пан Макс подав їм по склянці води і важко сів на «недокінчену симфонію»:

— За десять мінут повинні тут бути, — сказав.

— За десять мінут?

— Так, отче професоре. Під’їдуть своєю машиною. Я мусів заручити своєю головою, якщо вона взагалі має якусь вартість, що ми їх не всипемо і не впакуємо в халепу. Втім, я думаю, вони обставили, мабуть, вулицю своїми людьми… Це ж приїжджають дві грубі шишки!

Отець парох поквапно проковтнув лик води:

— То хто, кажете, приїде, хто?

— Йосиф Бик і Шмалємберґ.

— Той Бик?.. Той славний Бик? — зацікавився о. Каштанович.

— Він самий. З цього, отче професоре, можете зробити висновок, яку вагу прикладає підземний світ до вашої особи, делеґуючи на стрічу двох, можна сказати, асів.

Отець професор погладив бороду і промимрив: умм!.. Видно було, що пан Макс цим разом солідно його «помастив» і що це дало йому моральну сатисфакцію, поки що. Зате наш отець парох не проявляв занадто оптимістичного настрою…

— Слухайте, пане Максю, а воно безпечна річ, така стріча?

— Для кого — для них чи для нас?

— Ну, я думаю про нас, очевидячки. Все ж то стрічатися око-в-око з такими кримінальними типами…

— Будьте спокійні, отче, — сказав якось дуже самопевно мій неоцінений пан інструктор. — Злодії, бандити мають також свій кодекс чести. Раз такий тип скаже слово — вам волосок із голови не впаде!

— Та він молодий піп, він ще того всього не знає! — махнув нетерпляче рукою о. Каштанович. — Я волію мати діло з Биком, як з тими собаками з Яховича вулиці.

На сусідньому перевулку заскреготали ґумові колеса по присохлому болоті. По нашому вікні блиснули два рефлектори і згасли…

— Здається, приїхали! — пан Макс кинувся до вікна, відслонивши краєць фіранки.

Жадне перо, в тому числі і моє власне, не опише тепер того, що творилося зі мною в шафі, коли пан Макс провістив, що в нашій хаті з’явиться за хвилину сам Бик!

В тих часах, треба знати, ім’я Йосифа Бика було у Львові таке прославлене, як, наприклад, ім’я Аль Капоне в Шикаґо, чи Джані Ділінґера в Клівленді. Брукові ґазети розписувались про нього як про «грізного, фантастично-сміливого опришка, який кпить собі з облав і поліції і якого куля не береться», а його портрети красувались на сторінках часописів майже так часто, як портрети прем’єра міністрів Складковського, розуміється, при цілком інших оказіях і без зв’язку з високою політикою. Зрештою, і без якоїсь спеціяльної подібности.

Передусім, Йосиф Бик носив чорну шматку на лівому оці (що було в нього або вибите, або ушкоджене), і ця, власне, чорна шматка робила Бикове обличчя несамовито-таємничим, що заморожувало кров у жилах, як писали ґазети. Без шматки це була б просто фізіономія різницького челядника, яким і був колись пан Йосиф Бик, поки не переключився на теперішню, більше поплатну професію.

Ім’я Шмалємберґа тоді нічого мені не казало, принаймні я не зустрічав його останнім часом у поліційних хроніках, хоч звик був доволі пильно їх студіювати. Аж потім виявилось, що пан Шмалємберґ — це майже міжнародня величина, артист-вломник, спеціяліст від розпорювання панцерних кас. А що його ім’я не попадалося тепер на сторінки преси, то справа ясна: ще не минуло два тижні часу, як пан Шмалємберґ вийшов із тюрми у Вронках, відсидівши чесно 5-літній вирок за обчищення Крайового Господарського Банку.

Ось таких двох достойних гостей впровадив до покою мій неоцінений пан інструктор і з відповідним фасоном відрекомендував панотцям. Ох, була це сцена, ніби з пригодницького роману!.. Розгублені панотці не знали, що їм робити в той момент — сидіти чи вставати, вітатись з «лицарями» підземного світу чи ні.

«Лицарі» тим часом познімали капелюхи, чемно, коректно вклонились