Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

проституток, сюди подавалися ті, яким у цьому світі вже нічого робити. Блох патетично, іноді відірвавшись від справ, говорив, що ми рятуємо половині людства життя. Ми робимо богоугодне діло. Проте велику частину поборів треба було віддавати міліції. Блох напружено шукав вихід. Йому якийсь час дошкуляли «наркомани», тобто наркорозповсюджувачі. Ця бригада нікому майже не підпорядковувалася і вважалася найбільшою елітою. Зв'язки з Азією, найлютішим, найжорстокішим сусідом, змусили Блоха до екстрених заходів. Залучившись підтримкою нагорі, в держадміністрації, він викликав з Азії на переговори кілька впливових наркодилерів, що працювали без видимої системи, а тим були небезпечні, на думку Блоха, бо своєю недисциплінованістю ставили загрозу всьому бізнесу. По прибутті їх невдовзі арештовують, одного навіть віддають під опіку Інтерполу. Блох здає на відкуп зразу кілька дрібних бригад, тих, що підторговують «дичкою», коноплею. З цього ліпиться гучний процес. Блох збирає людей і роз'яснює, як все треба робити, щоб не потрапити на зуби закону. Йому не вірять. Поволі він вибиватиме, здаватиме властям усіх непотрібних йому людей: збоченців, убивць, наркоманів. За державною системою СБУ він клеїтиме картотеки, наводитиме довідки. Я не знаю, звідки він прийшов. Поговорювали, що Блох придбав документи, чи то паспорт, чи то ще якусь фігню, і на чуже ім'я відкрив фіктивну фірму, через яку підписував договори на розпродаж пшениці. Він отримав таким чином десь сто п'ятдесят тисяч доларів упродовж трьох тижнів і встиг зникнути, підставивши справжнього господаря документа. Бідолаху запроторили на п'ятнадцять років, довго не валандаючись. Вночі Блох часто повторював слова «Каїр» і «Стамбул». Іноді крізь сон, після того, як він ставив мене на чотири кістки, мов останню худобину, крізь сон він кликав жінок, але це тільки змушувало шаленіти з ревнощів, а не проясняло ситуацію.

Якось я заїкнулася про його нічні балачки. Блох набурмосився, але промовчав. З цього дня він вночі більше не розмовляв. Відтоді ми спали окремо. З усього було видно, що він жалкував за Люською. У вільні часи він сідав у протерте крісло, ставив перед собою величезну вазу цукерок і хрумкав їх, погладжуючи мені голову, бавлячись зовсім по-дитячому волоссям. Очі у нього робилися вологими від спогадів. Так мені видавалося. У людей з минулим повинні бути спогади. Страшно, якщо вони є, погано також, якщо їх немає. Але я чомусь вірила, що колись він хоч трохи розповість про себе. Іноді у нас з'являвся Кловський. Як і кожна курва за покликанням, я мала щодо Кловського свої ілюзії. Думалося, що щось з часом цей ідіот розповість, бо у нашому світі такого не було, щоб про людину ніхто нічого не знав. І приходив усміхнений Кловський. І нічого. Він приходив з приліпленою посмішкою на червоних, як велетенські слимаки, устах; він ворушив чорними, як сливи, очима, пускаючи попереду себе якесь незрозуміле світло, що більше поглинало, але неймовірно збуджувало. Я думала, що він колись мене таки трахне. І мені робилося страшно. Поетам і таким, як Кловський, давати небезпечно. Одягнений Кловський придуркувато — у рожеву хламиду, що особливо виділяло його виголений білий череп. Під пахвою він, тягав чотири-три буддійських книжки і чіплявся на вулиці до гарненьких дівчат, роз'яснюючи намарність всього існуючого. За поясом у нього стриміло оте блазенське брязкало з дерев'яним калаталом, з поначіплюваними на нього срібними дзвониками. Він сідав на підлозі у позі лотоса, утуплював свої безсоромні очі в невідомий напрямок, але мене не полишала думка, навіть у туалеті, що Кловський слідкує за мною. Він чекав на Блоха. Спілкувалися вони у крихітній комірчині, що Блох називав кабінетом. У Кловському жила своя таємниця. Я це розуміла. Віднедавна він сам почав її усвідомлювати, тому, видно, і тримався за цей осоружний світ. У нього м'який голос, тихі рухи, плавні, мов у балеруна. Викапаний тобі педик, але не приведи вас глянути у його очі. Нічого там не видно. Так і підмивало підставити задницю. Люблю таких мужиків, але, якнайдовше роз'ятрюючи себе і його, не даю найдовше. Щось воно живиться потроху, накопичується, щоб вибухнути пристрастю. Цього я і боялася. А ще більше: я зовсім не знала Блоха. Я запам'ятала чорний провал вечора, терпкий запах тіла Кловського, його пронафталіненого, прокуреного буддійськими пахощами одягу, його переодягнену постать. Нічого більше в голові. Напевне, такий має бути присмак гріха. Давати усім підряд. Воно прийшло, це відчуття, це почуття в готельному номері, коли вперше мужик-азербайджанець тицьнув мені в руки зелену купюру номіналом в сто баксів, взяв за руку і повів тихими килимами. Поки він вів мене, то я кінчила, у номері я верещала від похоті, як остання сука: від нього тхнуло сечею, спермою, тютюном і смертю. Нічого дивного, але можна здогадатися, що такі речі мені подобаються. Але Кловський з Блохом щось інше. Це інше викликало у мене дику істерику. Мене насторожувала собача прив'язаність одне до одного. Вони обходжували нову справу. Це видно відразу, але якось від того більше тхнуло учительщиною, канцелярією, аніж кров'ю. Уміння Блоха орієнтуватися у тіньовому бізнесі, у тіньовому просторі викликало німий подив, тим паче, що тіньовики тільки починали, а справи були до того мізерними, що постать цього чоловіка набагато вигравала. Уміння і нюх Блоха і Кловського рухатися серед акул карного світу натирало у моїй голові думки, що треба поспішати або не поспішати взагалі — живою з їхніх рук я нікуди не дінуся. Виключено, як горобцю полетіти на Марс. Але настирна думка, що цей згребуваний мною чоловік невисокого зросту, але доладно склеєний, з рівним сірим поглядом, не гребує елементарними речами, що в певні часи ідіоту Димику коштувало життя. Димик погребував ситуацією. Він був простим бандитом, простим вуркою з вулиці, котра приймала в лабети зневірених у гуманітарних цінностях інтелігентів першого покоління. Пізніше, трохи пізніше, пошириться назва: лох. А перед цим лохом був Блох. Але перші ж крихти довели глупоту нашу, нашої нікчемної бригади, що назвати бригадою соромно. Хто він такий? Можливо, дійсно геній чорного бізнесу? В мені завжди оживало щось таємниче, щось таке, що проїдалося ізсередини, наповнюючи похітливою слиною рота.

Я, напевне, близька до того, щоб насправді закохатися у Блоха. Але відчувалася велика різниця. Він перебував в іншому світі, зовсім іншому, наче за склом. Чомусь я була певною, що розіб'ю це скло. Забившись у куток, смалячи сигарету за сигаретою, в малиновому спокої, серед малинових драпувань, намащуючи пучку кокаїном, я думала, линучи у сизий вечір, полишена тільки на свої мрії, печалі й безповоротне бабське щастя. А Блох заходив рвучко до хати, кидав на підлогу