Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

на думку так і не спало, він вирішив «покружляти в коловороті» це слово трохи згодом, а поки що повернутися до відкриття, зробленого щойно уві сні. Тому дуже обережно підвівся з ліжка, аби жодна його дощечка не крекнула, взувся у важкі зимові чоботі, одягнув кожуха й вушанку. Намагаючись не рипіти дверима (добре, що по приїзді додому петлі щедро змастив!), прокрався на вулицю.

Небо! Глибоко-чорне, всіяне пригорщами зірок небо!.. Такої краси в місті не побачиш навіть найтемнішої ночі. Тільки тут, у селі… В рідному селі, де колись давно йому наснився чудернацький сон… Сон, про який маленький Федько нікому-нікому й ніколи-ніколи не розповідав, відчуваючи, що до певного часу робити цього не слід: бо не так зрозуміють! Хоча, здавалося б, чого ж не розповісти?! Саме тоді він зламав ліву ногу, після чого перелом усе ніяк не бажав загоюватися. Поклали хлопчика до лікарні на обстеження, отож довкола було безліч вчених дядьків і тіток, яким тільки розкажи про побачене уві сні, як одразу ж!..

Федько не знав, що станеться одразу по тому, як він розповість про побачене. Але невідомо з якої причини не міг зробити цього. Не міг, та й усе!.. Хоч що завгодно роби – тільки мовчи про побачене. Здавалось, ось-ось наважиться – але щоразу якісь невідомі невидимі сили збивали його з пантелику: то невидиме багряне крило, полум’янистим кантиком облямоване, перед очима промайне… то слова необхідні кидаються врозтіч, немовби налякані мишенята при появі кицьки… То се то те. Так Федько нікому нічого й не сказав.

Мовчав він і в подальшому. Мовчки очікував, що ж станеться, коли ж невидима нікому багряна крилата істота залишить його у спокої, коли припинить лякати такі необхідні слова і він нарешті збереться з думками?! Й лише сьогодні вночі, напередодні свого 37-річчя, уже дорослий Феодосій несподівано побачив… продовження того давнього сну.

* * *

Отож наснилося колись маленькому Федькові, що на нього полює весь білий світ. Усе на нього полює, все-все-все, що тільки є довкола: і земля, й вода, і небо… і дерева, й будинки, і дорога під ногами… настільна лампа, стіл, стільці, шибки у вікнах, паркани, кватирки і двері… звірі й пташки, риби й комашки… Все-все-все! Від мініатюрного слимака, що повзе по травиці, до сонця, що видерлося в зеніт – кожна жива істота чи неживий предмет тягнеться до нього й намагається всотати, розчинити в собі…

«Світ ловив мене, та не спіймав!»[15] – бринить простір, а якісь загадкові струни відгукуються у нього всередині: «Не спіймав, не спіймав! І не спіймає!.. Й нехай навіть не розраховує». Але ж до чого маленький Федько стомився, тікаючи від землі й води, від дерев і будинків, від дверей і кватирки, від звірів та комах!.. Йому б зупинитися – тим паче що зламана нога все ніяк не загоюється, все болить і болить, отож як він може на ній тікати й тікати від настирливих переслідувачів, коли весь час лежить у лікарняній палаті на ліжку?!

Хтозна, хтозна!..

Але надалі наснилося малому Федькові, що раптом перестріла його гігантська зелена Жаба, яка запропонувала:

– А давай-но я тебе від Світу сховаю!

– Ач яка хитра! – посміхнувся малий у відповідь. – Якщо ти мене сховаєш, тоді вийде, що ти мене таки упіймала. А я ж не такий дурний, аби піддатися на цей твій виверт!..

– Дурник ти малий! – розреготалася Жаба. – Рано чи пізно ти стомишся, припиниш свою безглузду біганину, тоді Світ тебе і справді упіймає. А я ж не увесь Світ!.. Я всього лише Світова Жаба, отож тільки я і можу врятувати тебе від Світу!..

– Ага, нема дурних! – насмішкувато відповів Федько. – Не спіймаєш мене ти, не спіймає і весь світ.

– А-а-а, та що там з тобою розмовляти, якщо ти власної вигоди не бачиш?! – обурилася Жаба. А далі як стрибнула!.. Г-г-гам-м-м! І проковтнула Федька одним лише легеньким ковтком. Хлопчина не встиг геть нічого второпати, як опинився всередині цієї Світової Жаби!

А там і справді тепло, темно й затишно. Тільки зірочки високо в чорному небі палають – ось зовсім як зараз!.. Бо всередині тої Жаби Світової виявилася чорна порожнеча, розсипами зірочок прикрашена. От тільки то не ті агресивні зірки були, що полювали на нього, а мирні й сумирні далекі-далекі світлячки. Ширяй у тій порожнечі, скільки душі наляканій і втомленій завгодно, – нічого поганого з тобою не станеться! А земля і вода, дерева й будинки, двері та кватирки, звірі й комахи, які лишилися іззовні, так його і не упіймали, так ні з чим і лишилися.

Тоді маленький Федько подумки подякував Світовій Жабі й заснув… уві сні при цьому лишаючись!..

Уві сні заснув – овва!..

* * *

А от засинаючи вчора ввечері, напередодні свого 37-річчя, дорослий Феодосій раптом знов прокинувся уві сні… всередині тієї самої Світової Жаби, в якій заснув колись у дитинстві, лежачи в лікарні з поламаною лівою ногою, що ніяк не бажала загоюватися. Але цього разу, окрім далеких світлячкових розсипів зірок, він побачив… якісь вікна!.. Озирнувся довкола, придивився якнайуважніше…

І тоді лише зрозумів, що всередині Світової Жаби є не тільки вікна, але також недосяжно-високий сволок хати, стіни, двері й земляна підлога, піч, стіл і лави… Усе, як у батьківській хаті в Княжичах – от тільки нікого з людей тут немає: ні тата Костянтина Кириловича, ні мами Тетяни Михайлівни, ні братів, ні сестри, ні дружини Анни, ані їхніх діточок.

Він був сам-один у тій хаті, що містилася усередині Світової Жаби.

А як визирнув у найближче віконце… тоді взагалі зрозумів те, що важко було збагнути: виявляється, вікна тієї «внутрішньої хати» зовсім ніякими були не вікнами, а… його ж власними очима! Отож зовсім не у Світовій Жабі він сидів, а… всередині ВЛАСНОЇ ГОЛОВИ! Й дивився назовні крізь ВЛАСНІ ОЧІ! А там, назовні, іще одна хата була… потім ще й ще – немов у матрьошці!.. Й виходило насамкінець, що він – 37-річний художник Феодосій Костянтинович Тетянич – вміщує у собі весь світ з усіма далекими та близькими зірками й галактиками, із Сонцем, Землею та Місяцем! І сам на все це дивиться з власної голови-хати, що перебуває у ще більшій голові-хаті… потім ще й ще – аж до останньої найбільшої хати!

І все це є – НЕСКІНЧЕННІСТЬ!!!

От, власне, ця сама НЕСКІНЧЕННІСТЬ і стала найбільшим відкриттям цієї ночі! Оскільки НЕСКІНЧЕННІСТЬ за вікнами-очима першої внутрішньої хати трансформувалась у БЕЗКІНЕЧНІСТЬ, БЕЗКІНЕЧНІСТЬ за вікнами-очима другої внутрішньої хати – у БЕЗМЕЖЖЯ… А це слово Феодосій почав повторювати уві сні в