Читати книгу - "Міжзоряний мандрівник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мене пойняв жах. Я був певен, так само як і начальник, що для такого кволого, як я, це означає смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як ніколи, вона була мені потрібна, і, як ніколи, я повинен твердо вірити в неї. Я усміхнувся в лице Есертенові й уклав свою віру і в усмішку, і в ті слова, що йому сказав.
– Бачите, начальнику, що я всміхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днів, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усміхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Морелові й Опенгаймерові?
– Ну, хіба не божевільні люди ці вчені? – пирхнув капітан Джемі.
Начальник в’язниці був запальної вдачі й сприйняв мої слова за образливі кпини.
– За це тебе тільки тісніше сповиють, – сказав він.
– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокійно провадив я далі. – Сповивайте мене якнайтісніше, але справді, якщо через десять днів я посміхнуся вам, то дасте тютюну Морелові й Опенгаймерові?
– Ти щось дуже впевнений у собі.
– Упевнений, тому й пропоную закластися.
– Може, ти став набожним? – поглузував він.
– Ні, – відказав я, – просто в мені більше життя, ніж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днів, коли хочете, а опісля я все-таки посміхнуся вам.
– Я гадаю, що для тебе, Стендінгу, й десять день забагато.
– Гадаєте? Ви певні? Коли певні, то ви ж нічого не втратите, вам не доведеться видавати десять центів на дві пачки тютюну. Чого ж ви тоді боїтесь?
– Я б оце зараз розтовк тобі пику й за два центи! – оскаженівши, закричав він.
– Я не дозволю собі стати вам на перешкоді, – я був ґречний до нахабства. – Бийте, скільки влізе, а в мене, проте, лишиться доволі місця на обличчі для усмішки. А поки ще ви вагаєтеся, чи бити, чи ні, то краще закладімся.
Треба остаточно знесилитись і втратити всяку надію на щось, щоб у самотинній камері так дражнити начальника в’язниці. Або ще й непохитно вірити в диво. Тепер я знаю, що вірив, і тому так чинив. Вірив у те, що сказав Морел. Вірив, що навіть сто днів у пекельній сорочці не доконають мене.
Капітан Джемі, мабуть, відчув, що я непохитно у щось вірю, бо він сказав начальникові:
– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволів років двадцять тому. Вас ще тут не було. Він убив когось, посварившись за двадцять п’ять центів, і його засудили на довічно. Він був кухар. Дуже побожний. Якось він заявив, що по нього спустилася з неба золота колісниця, сів на розжарену до червоного плиту і почав смажитися, виспівуючи гімни та святі псалми. Його звідти стягли, проте він прогорів аж до кісток і за два дні задер копита у шпиталі. До самого кінця він запевнив, що не чув жару, – і не застогнав ані разу.
– Ну, Стендінг у нас застогне, – буркнув начальник.
– Коли ви такі певні, то чому ж не пристаєте на мою пропозицію? – і далі дражнив я начальника.
Він так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому стані.
Лице йому скривилося. Він стиснув кулаки, і я подумав навіть, що він накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, він опанував себе.
– Добре, Стендінгу, – гаркнув він. – Я згоден. Але тобі доведеться добре впріти, щоб через десять день знов посміхнутися. Перекиньте його, хлопці, і затягніть так, щоб аж ребра хруснули. Покажи, Гачінсе, як ти вмієш шнурувати.
Мене перевернули й затягнули так, як ніколи. Староста таки показав свою вправність. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звісно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такі тонкі, як мотузочки. Я вже не мав ні тіла, ні сили, і коли затаював трошечки простору, то, їй-богу, лише тим, що розтягав суглоби між кістками. Але тепер Гачінс не дав і цього зробити. Раніше, ще тоді, як не був старостою, він добре вивчив усякі такі штуки, бо й сам не раз лежав у пекельній сорочці.
Гачінс, бачите, удачею був підлий пес. Колись, може, він був людиною, та суспільне колесо його зломило. Він зібрав собі десять чи дванадцять тисяч і сподівався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дізнався, що одна дівчина вірно чекала на нього. Жінка часто буває тим чинником, що дає змогу зрозуміти поведінку чоловіка.
Якщо хтось будь-коли робив убивство, обміркувавши і розваживши його наперед, то це саме Ел Гачінс того ранку, з наказу начальника в’язниці, у самотинній камері номер один. Він позбавив мене навіть тої дещиці простору, що мені іноді щастило затаїти; і коли моє тіло стало безвладне й безборонне, він щосили натиснув ногою на спину і так стягнув мене, як ніхто досі.
Тендітна оболонка, в якій містилися мої життєві органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу відчув над собою подих смерті. Але в мені зберіглося чудо моєї віри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова мені паморочилася, серце калатало так, що його удари віддавались від нігтів на ногах аж до кінчиків чуба на голові.
– Либонь, тіснувато, – неохоче визнав капітан Джемі.
– Дурниці, – заперечив лікар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нічого не станеться. Він із криці. Правду кажучи, йому давно б слід гигнути.
Начальник Есертен заледве спромігся просунути пальця між шнурками та моїм тілом. Проте йому цього було мало: він наступив на мене ногою і, спираючись на неї всією вагою свого тіла, потягнув за мотуз. Проте не зміг ніскільки витягти.
– Скидаю перед тобою шапку, Гачінсе, – сказав він. – Ти своє діло знаєш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.
Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витріщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмінно помер би
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міжзоряний мандрівник», після закриття браузера.