read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 97
Перейти на сторінку:
ос­та­ла­ся, мов ска­меніла, на своїм місці. Я не ог­ля­да­ла­ся за нею. Але мені зда­ва­ло­ся, що і всі прочі гості по­чу­ли, так як я, слівце, що во­на про­си­ча­ла: «Scan-da-los!» [45]

У ве­ликій при­ти­ка­ючій кімнаті бу­ло ба­га­то гос­тей. Де­які гра­ли в кар­ти, де­які в ша­хи, а інші знов ба­ла­ка­ли свобідно при скля­ночці.


В одній часті кімна­ти, ко­ло ве­ли­ко­го, квіта­ми зас­тав­ле­но­го вікна відкрив Оря­дин ще вільне місце, і май­же не­замічені пішли ми обоє ту­ди. Мені підсу­нув він фо­тель, а сам при­тяг­нув для се­бе крісло.


Я не сіда­ла. Відвер­нув­шись до вікна, ста­ра­ла­ся опа­ну­ва­ти зво­ру­шен­ня, кот­ре за­во­лоділо мною так сильно, що я тро­хи не пла­ка­ла. Ніко­ли не відчу­ва­ла я так гли­бо­ко упо­ко­рен­ня і зне­ва­ги, як цього ве­чо­ра, і ніко­ли не боліло во­но ме­не так сильно, як в цій хвилі!


- Чи ви бо­ро­ни­тесь завсігди так? - спи­тав він, прис­ту­па­ючи ближ­че до ме­не і ста­ра­ючись ухо­пи­ти мій пог­ляд.


Я не мог­ла відповісти. За­тяв­ши зу­би й си­лу­ючись здер­жа­ти сльози, що тис­ну­ли­ся на­сильно в очі, я пос­ту­пи­ла­ся від нього за гру­пу гус­тих оле­андрів, що сто­яли тут, не­мов жи­ва стіна, та відлу­ча­ли нас від про­чих гос­тей, і втер­ла крадько­ма сльози.


Але він це вже замітив і за­раз спи­нив­ся біля ме­не.


- Ви пла­че­те, - ска­зав зво­ру­ше­ним го­ло­сом. - Ба­чу, що це я ви­нов­ни­ком цілої при­го­ди, мені це страш­но прик­ро!


Я за­пе­ре­чи­ла мовч­ки го­ло­вою.


- Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з по­чат­ку цього ве­чо­ра відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінув­ши вас…


Він не докінчив ре­чен­ня. З не­ви­мов­но­го жа­лю, що об­гор­нув ме­не наг­ло на­но­во, не­мов мо­гут­ня, дов­го здер­жу­ва­на хви­ля, зак­ри­ла я ско­ро ли­це ру­ка­ми так, як чи­ни­ла це вже ди­ти­ною, ко­ли ме­не сильний біль або сму­ток об­гор­тав - і ти­хий, лед­ве чут­ний стогін вир­вав­ся крізь за­тис­нені ус­та.


- І ви ка­же­те, що ні? - про­мо­вив го­ло­сом, трем­тя­чим від зво­ру­шен­ня. - Але я знаю… ус­по­кой­те­ся! Про­шу вас, ус­по­кой­те­ся!… Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для ме­не! - І він стяг­нув лагідно мої ру­ки з ли­ця і при­тис їх щи­ро до уст. - Я вас про­шу! Про­шу вас так, як про­ситься то­го, ко­го лю­биться! Чуєте, ко­го лю­биться, лю­бить!


Цього бу­ло за­ба­га­то на од­ну хви­ли­ну. Він при­тяг­нув ме­не га­ря­чим ру­хом до се­бе, і я ми­мовільно скло­ни­ла ли­це на йо­го гру­ди.


Чи я пла­ка­ла?


Я вже не знаю. Жа­лем, зво­ру­шен­ням і якимсь нес­ка­зан­но гар­ним, пе­ре­ма­га­ючим чут­тям при­го­лом­ше­на, я май­же не пам'ята­ла­ся. Я знаю ли­ше, що він гла­див моє дов­ге не­на­вис­не во­лос­ся лагідно-лагідно, мов ма­ти, ніжною, люб'ячою ру­кою і що го­во­рив ти­хим здав­ле­ним го­ло­сом якісь ус­по­ко­ю­ючі, добрі, а за­ра­зом - бо­же! - і чуд­но розд­раз­ню­ючі сло­ва. Сло­ва, яки­ми го­во­риться до ма­лих, прист­рас­но люб­ле­них дітей…


Опісля я по­чу­ла край чо­ла йо­го ус­та, по­чу­ла їх на ру­ках, на во­лоссі; по­чу­ла, як би­ло­ся сильно йо­го сер­це, відчу­ла йо­го зво­ру­ше­ну ду­шу - і я сха­ме­ну­ла­ся. Об­гор­не­на га­ря­чою струєю со­ро­му і пе­ре­ля­ку, я по­да­ла­ся взад, відвер­та­ючи па­леніюче ли­це в тінь, що­би не ба­чив!


Але він був мов оп'янілий.


Обвивши мій стан ру­кою, впив­ся своїми га­ря­чи­ми очи­ма в мій вид.


- Пожди ще, ру­сал­ко! - шеп­тав прист­рас­но. - Ще хви­ли­ну, од­ну-одніську! Хви­ли­ну ще! Я люб­лю те­пер! Досі не лю­бив ще ніко­ли. Ти та­кож ні? Ска­жи, пташ­ко, ти та­кож ні?


- І я ні, досі ні!


- Так любімо­ся! - шеп­тав він…


Він цілу­вав не­чут­но кінці пальців моїх (ли­це я хо­ва­ла), го­лу­бив до се­бе. - Не­хай, - ка­зав, - на­си­чу­ся цею хви­ли­ною за цілий час, в котрім ме­не ніхто не лю­бив… і - на дов­гий, дов­гий час! Завт­ра я від'їжджаю!


- О бо­же! Це не мо­же бу­ти!


- І я би не хотів.


- Так ос­танься!


- Остався б, риб­ко, й обо­ро­няв би те­бе, але я му­шу!


- Тепер, Оря­дин?


- Тепер, те­пер, ко­ли я те­бе най­шов, ру­сал­ко пре­гар­на! Ко­ли я те­бе не ви­пус­кав би ніко­ли з рук, ко­ли те­бе лю­бив би й упи­вав­ся твоєю лю­бов'ю!


Я сиділа в фо­те­лю, бай­дуж­на на го­лос­не сусідство, і слу­ха­ла з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми га­ря­чи­ми очи­ма уваж­но йо­го слів. Він та­кож, окрім ме­не, не ба­чив ніко­го. Сидів близько ме­не і го­во­рив упівго­лос, що не ба­чив ніко­ли та­кої лю­ди­ни, як я. Що по­лю­бив ме­не з пер­шої хвилі, ко­ли по­ба­чив ме­не, і що не за­бу­де ме­не ніко­ли. Він не знав, що моє по­ло­жен­ня та­ке безвідрад­не, що моє ок­ру­жен­ня та­ке невідповідне. Він не­на­ви­дить ту, що зветься моєю тіткою; він за­да­вив би її, ту ме­ге­ру, ту пре­по­га­ну жінку! Ні, не­ма на цілім світі гид­шо­го з'явиська, як жінка без чут­тя, без тон­кості, з су­хи­ми, чис­то прак­тич­ни­ми пог­ля­да­ми… А я, пре­гар­на ру­сал­ка йо­го, царівна йо­го, з сумлінням, «ніжним, мов па­ву­ти­на», я ви­рос­та­ла під її без­по­се­редньою опікою і дог­ля­дом і ма­ла го­ду­ва­ти­ся її лю­бов'ю! Не­хай я стоп­чу ту «лю­бов» і не­хай ані не ко­рю­ся, не підда­юся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це чую? Лиш (він усміхнув­ся гар­но), лиш йо­го!… А я по­да­ла йо­му ру­ку.


- Будучність на­ша, - мо­вив з ся­ючи­ми очи­ма, - і ко­ли вже діб'юся до цілі, тоді я прий­ду! А до неї діб'юся! Вже який я «не­постійний і віро­лом­ний», але в дечім я й вірний! Ти бу­деш ба­чи­ти, пташ­ко!


Справді, я хотіла, ба­чи­ти й я зна­ла, що по­ба­чу, я це відчу­ва­ла цілою ду­шею, всіма нер­ва­ми. О бо­же, як все гар­но скла­да­ло­ся! Ко­би ли­ше скор­ше, скор­ше, ко­би ли­ше бор­ше [46] заб­ра­ти­ся звідси, діжда­ти­ся «по­луд­ня»… Ах, я бу­ла та­ка щас­ли­ва, бу­ла та­ка упоєна, пе­ре­ня­та ним, йо­го істо­тою, кож­дим йо­го сло­вом і ду­хом, що - як те мо­ре з бе­регів, так вис­ту­пи­ла з се­бе.


- Коби ли­ше скор­ше, Оря­дин! - за­го­во­ри­ла я, вп'ялив­ши очі в йо­го гар­не інтелігент­не ли­це (що­би «на­си­ти­ти­ся» та­кож, го­во­ря­чи вже йо­го сло­ва­ми). - Я хо­чу жи­ти, Ва­си­леч­ку, пре­гар­ним, чу­до­вим жит­тям. О, ти не знаєш, ти не мо­жеш зна­ти! Чо­му це так, - шеп­та­ла я в поспіху, - що ти не мо­жеш в тій хвилі мою ду­шу чу­ти? Ти по­чув би та­ку пісню, якої не чув досі ніко­ли в житті. О Оря­дин! - і розсміяла­ся з яко­гось щас­тя. - Я те­бе ду­же люб­лю! - Йо­го ру­ка зви­са­ла з по­руч­чя крісла, ніжна, біла, в пальцях тон­ка, май­же жіно­ча; я її вхо­пи­ла так, як чи­ни­ла це в пре­ве­ликій, розкішній ра­дості з ру­кою ба­бу­ни­ною, і при­тис­ла її бур­ли­во до се­бе. - Як ти бу­деш вже у цілі, тоді ти при­бу­деш! О, яка я гор­да!… Але я твоя царівна… не прав­да ж? Твоя,

1 ... 17 18 19 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"