Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

під мжичкою, що освіжала обличчя. Острах минув – я не відчував нічого; я просто біг, біг повз обличчя туристів та вуличних роззяв; біг, бо нічого мене не тримало, я переміг якусь частину власних рамок, розв’язав кілька непотрібних вузлів. Уперше я насмілився вільно казати незнайомцеві те, що думаю, – і я відчував легкість, а надто – свободу, свободу. І дощик мрячив мені по обличчю, немов пробуджуючи до життя.

Швейцар у формі відчинив двері – і я потрапив у величний хол Георга V – одного з найгарніших палаців столиці.

Червоний мармур Alicante вкривав усю підлогу й піднімався до величних колон, що тягнулися до стелі – високої, дуже високої.

Стійка рецепції була оздоблена деревом. Усе навкруги свідчило про поєднання високого стилю та практичності.

Портьє снували туди-сюди із золотавими візками, на яких складали сумки та валізи – переважно з натуральної шкіри та з нашивками коштовних брендів. На рецепції швидко та з посмішкою видавали ключі, мапи Парижа, надавали пояснень людям – мабуть, вибагливим. Один із клієнтів, у шортах і кросівках Nike – видовище таке саме неочікуване, як репер посеред симфонічного оркестру, – спокійнісінько йшов холом, вочевидь, почуваючись тут дуже зручно. Безперечно, він приїхав із моєї батьківщини…

Я направився до рецепції:

– Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, де у вас тут бар?

Я переймався, що в мене поцікавляться, чи маю я тут номер. Вигляд мій був не дуже гарний: скуйовджене волосся, мокре обличчя. На моє щастя, щойно побачений турист у шортах трохи заспокоїв мене.

– Так, пане, праворуч, три сходинки – і трохи подалі ви побачите бар, – відповів мені хлопець чемно та дружньо.

Я піднявся сходами й опинився у великій заскленій залі, яка простягалася внутрішнім двориком: цитрусові та самшити в прекрасних ліплених горщиках; столики з екзотичного дерева та крісла, які запрошували до відпочинку. На підлозі зали були розстелені килими, які притишували мармур. На рясно розмальованій стелі були підвішені великі гарні люстри. Низенькі столики були оточені кріслами, укритими м’якими тканинами: у них хотілося одразу ж лягти й комфортно згорнутися – попри імпозантне оточення, яке вимагало певного етикету.

Зала вела до бару, який у порівнянні з нею видавався невеликим. Стіни й підлога були вкриті червоним велюром – тут було дуже затишно. Небагато людей у цей час: чоловік і жінка, середнього віку, сиділи в низеньких кріслах одне навпроти одного; трохи подалі двоє чоловіків щось обговорювали пошепки, але дуже жваво. Дюбрея не було видно. Я попрямував до одного зі столиків у глибині зали, щоб бачити, як він підійде; проходячи повз пару, я відчув п’янкий аромат жіночих парфумів.

На столику було розкладено пресу: кілька серйозних газет на кшталт Herald Tribune, New York Times, Monde та інші, не такі відомі. Я взяв до рук таблоїд Closer, стан якого свідчив про його популярність у попередніх відвідувачів. Та й зрештою я в ідеальному місці, щоб цікавитися життям зірок!

Дюбрей досить швидко підійшов, і я квапливо позбувся посереднього журнальчика. Він перетнув бар, підійшов до мене, і я помітив, як четверо присутніх повернули голови та простежили за ним поглядом. Він був із тих чоловіків, які випромінюють енергію, притягують до себе увагу, мов магнітом.

– Ну ж бо, розповідай про свої пригоди!

Я помітив, що він ніколи не вітається. Щоразу, як я його бачив, він нібито продовжував попередню розмову, на кілька хвилин перервану.

Він замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.

Я розказав йому в усіх подробицях про свій досвід із таксистом.

– Оце ж тобі пощастило! – веселився він з поведінки водія. – Та якби я спланував таку зустріч – і то б так гарно не організував!

Я також розказав про труднощі, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, і про відчуття свободи, яке опанувало мене насамкінець, попри сварку.

– Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.

– Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути – адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!

Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.

– Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…

– Я геть не розумію вашу думку, – збентежено сказав я.

Він відкинувся в кріслі.

– Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

– Тома.

– Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.

– То ще м’яко сказано…

– Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині – і зустрів у коридорі свого шефа.

– Він не безпосередній наш шеф. Ларше – директор підрозділу.

– Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.

– Гаразд.

– Ти – така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.

– Добре.

– Що вони кажуть?

– Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посміхається йому… дружньо, навіть люб’язно.

– Он як… Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?

– Ну… авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити – правила чинні не для всіх…

– Гаразд, як звати іншого колегу – того, який з усіх глузує?

– Мікаель?

– Так. Уяви тепер ту саму сцену – цього разу між Ларше і Мікаелем. Мікаель іде з роботи о п’ятій. Що станеться?

– Побачимо… Уявляю… Я гадаю, що Ларше зробить йому те саме зауваження.

– Хіба?

– Він йому так само скаже: «По обіді йдеш у власних справах?» – може, навіть зі ще більшим сарказмом. Він і справді з нього глузуватиме!

– А як відреагує Мікаель?

– Ой… складно уявити. Я чогось думаю, що з Мікаеля станеться відповісти добрим жартом, щось на кшталт: «О, та ви все знаєте!» – чи щось таке.

– Он як! А як же відреагує Ларше?

– Обоє посміються та розійдуться кожен по своє.

– Як цікаво, – сказав він, допивши напій. – І що ти думаєш?

– Не знаю, –