Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

погляд їхній проникав у душу, залишав там страх і холод металу. Пришельці були люди, як ми, але вони були інші: з сірою, металевого відблиску шкірою, з жорсткою щетиною на голові і трикутним отвором замість носа. Можливо, ми до них і звикли б, якби контакт був справжній, проте коли вони з’являлися уві сні, маніпулювали з приладами, розмовляли один з одним, не звертаючи на нас уваги, коли це повторювалося з ночі в ніч, це впливало на людей разюче. Ми вже не сумнівалися в тому, що усе відбувалося тут, на Мілені; пришельці побували на планеті раніше за нас, дослідили її і зуміли залишити по собі запис про своє перебування. Чи цей запис передавався з супутника чи з іншої планети, з простору нарешті, невідомо. Супутник навколо планети наші прилади засікли б, випромінювання так само виявили б, якби воно мало місце.

Минали ночі, сон не покидав нас. Більше того, він не давав нам спати. Заповнював свідомість, душу, переселявся в нас. Люди не могли відпочивати. Варто було заплющити очі — опускався корабель, виходили пришельці. Все розпочиналося спочатку. До останнього слова, поруху пальців на руках довготелесого, коли він виймав щуп з піску у себе під ногами. Це не назвеш сном, галюцинацією — це були страхіття, що повторювалися з методичністю оберту колеса, вимотуючи людей до знемоги. Навіть удень варто було присісти, задуматися — перед очима опускався зореліт, відкривалися люки.

Розгадав цей ребус Бурмистров. Він з’явився у кают-компанії в білому халаті, з очима, червоними від безсоння, — кілька днів не виходив з лабораторії.

— Це вірус! — Женька тримав у руках пробірку. — Всі ми заражені залізним страхіттям!

На дні пробірки іржавою каламуттю лежав окис заліза.

— Ми перенасичені вірусом, — доводив Женька. — Ось результат аналізу крові. Процент вмісту заліза у гемоглобіні підвищився. Небезпеки для життя поки що немає, вірус впливає на психіку, не на здоров’я. Однак буде ліпше, якщо ми покинемо Мілену.

Це був крах наших надій. Стартувати? Кинути все і тікати?..

— Думайте що завгодно, — продовжував Євген. — Для вірусу байдуже, втечемо ми чи признаємося у безсиллі. Ферожиття принесене на планету чотирипалими. Дивно, що ми не помітили їхніх слідів на планеті. Втім, може бути, вони нічого не лишили по собі, окрім згубного вірусу.

З Бурмистровим можна було не погоджуватися, але кожен задумався, чи не відповідь це на запитання, що мучило усіх. Необхідно було вирішувати, що діяти далі.

Ми вже дослідили планету, мали про неї достатньо даних. Ми могли відлітати. Але за таких обставин?.. Чотирипалі побували тут раніше. Але вірус? Невже вони залишили його на, планеті свідомо? Для чого? Щоб примусити нас визнати їх першими? Примусити забиратися звідси геть?..

Про це заговорили у кают-компанії.

— Дуже шкідливий вірус! — переживав Бурмистров. — Не слід було виходити без скафандрів!

Євген був хороший хлопець, з почуттям відповідальності. Вважав, що не утримав нас від нерозважливого вчинку. А міг би утримати — наполягти на своєму, і жоден без скафандра не вийшов би.

Проте у ситуації, що склалася, були й інші сторони.

— Перший контакт з позаземною цивілізацією, — говорив капітан. — Таку можливість не можна проґавити!

— Контакт, який зведе нас з розуму, — заперечував лікар Грінвуд. — Треба негайно стартувати!

Команда підтримувала Грінвуда. Капітан не погоджувався:

— Не можна допустити, щоб контакт залишився безплідним.

— Він і так не безплідний, Сергію Петровичу, люди вимотані.

— Бачу. — Капітан оцінював обстановку не гірше Грінвуда. — Однак перш ніж полетіти, пропоную зробити записи снів і малюнки. Відтворити мову пришельців по пам’яті. З чим ми повернемося на Землю?

Капітан не був би капітаном, якби не поставив перед нами ці завдання.

— Чим скоріше зробимо записи, тим скоріше полетимо, — підсумував розмову.

Малюнки, опис поведінки пришельців, навіть мову зафіксувати виявилося нескладно: усе це сиділо в наших печінках. І працювали ми усі без винятку. Якщо один забував про якусь подробицю, вона відзначалася в описі іншого. Колектив міг відтворити — і відтворив — зустріч з пришельцями у повному об’ємі. Капітан на це розраховував. Не в його інтересах було ризикувати командою.

Бурмистров продовжував досліджувати вірус. Його припущення, що на залізисту основу вірусу впливає магнітне поле, виправдалося. З віддаленням від Мілени вірус ослабне, сни припиняться.

Можна було стартувати. Але тут знову розпочалася суперечка.

— Чи повинні ми залишити чотирипалим звісточку про себе?

— Я проти! — гарячкував Грінвуд. — По-перше, тому, що ми не можемо залишити їм рівноцінний подарунок. Дуже шкодую, що ми не можемо цього зробити!

— Германе Яковичу… — намагався пом’якшити різкість лікаря капітан.

— Залишити по собі таку мерзоту, як вірус! — не вгавав Грінвуд. — Як вони могли до цього додуматися?..

— Може, не розраховували, що ця штука буде впливати так сильно.

— На що ж вони розраховували?

— Хотіли попередити, що відкрили планету перші.

— Могли б залишити обеліск, напис!

— Те, що вони могли, вирішувати не нам, Германе Яковичу.

— А що ви пропонуєте? — запитав Грінвуд.

Сергій Петрович завагався. Проґавити контакт з позаземним розумом не можна. А що міг обіцяти землянам цей контакт? Судячи з вірусу, самі лише неприємності.

Чотирипалі відкрили планету, “застовпили” знахідку. Ми також хотіли залишити на Мілені знак — обеліск з координатами Сонячної системи. Але у нас свій погляд на речі, у них свій. Можливо, для них вплив вірусу — легеньке марево, нагадування про першопрохідців. І звісно ж, у них від вірусу є протиотрута. Але ми, земляни, сприйняли все по-своєму, особливо лікар Грінвуд.

— Пробачте, — сказав він, — це друга епідемія у космосі, яку я переживаю. Жодного знаку про себе залишати чотирипалим не можна. Я боюсь за рідну Землю!

Капітан розумів — потрібна обачливість.

Йому, Сергію Петровичу Попову, дозволено вступати у контакт з чужою цивілізацією. Однак треба зробити додатковий запит на Землю. Він, капітан, передасть інформацію про розумних, які побували раніше за нас на