Читати книгу - "Голодна воля, Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- А що ще буде? - мотаючи головою, спитав воловик.
- Глянь на небо. - А що там, на тім небі?
- Зор стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та танцюють як! Іч…
Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.
- От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.
- Та ні, постой, - сказав коваль.-Адже там бог?
- А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?
- Гм… Там же? - одно допитувався коваль:- І звідтіля він усе бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба. Коли ти собака - то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі б'ють, а по оглоблях?
- Ат, кажи!
- Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б'ють, а не по коневі?
- Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми очима?
- Кінь?… Оглоблі?-узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.
- Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.- Один же собака здох, а нащо ж ще цуценята зостались?
- Моя хата скраю, - одказав воловик.- Одно я тілько знаю: дурять вони нас - от шо!
- Матері твоїй дуля! - ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.
V
Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх - як розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном, везли кришку від труни на великих дрогах.
Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого предводителя, то панство співало од-ходну своїм розкошам.
- Бідний, не видержав, - чувся гомін між- панами.
- Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів, мучився, - а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут ще - на тобі!
- А я казав, я казав, - щебетав пузатий круглий панок, - що те буде. Він сам мені хвалився, сам, - тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь, каже, тоді зо мною, - і панок перехрестився.
- Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого другого не буде, не дістати нам такого ніколи.
- Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! - сумно вимовило зразу скілько голосів.
- А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні - а тут, як косою скосило.
- Пропали ми тепер!-гукнуз охриплий голос.
- Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би здержав її, він би оберіг нас. А без його - дивись - в одну темну ніч поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.
Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши, замолились: "Одверни і спаси нас, святий владико!"
Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову заколихалися попи, рушили.
- Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.
- Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?
- Се при старому було. До того - як до себе, йдеш було, а за молодого - хто його знає, яка у його поведенція.
- Та так-так. Молодий не. то, що старий.
- Куди йому!
- А ви чули, яку він штуку одірвав.
- Яку?
- І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.
- О-н як? - провів здивований голос.
- А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.
- Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!
- А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.
- Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.
- Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!
Всі знову зітхнули.
Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких. Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!
Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.
- Чи їхать то на обід, чи ні? - Кожен кожного питався, кожен, не знаючи певно, тілько здвигував плечима.
Побачивши Иосипенка, знайоміші кинулись до його. - - Буде обід? Готовилися?
Иосипенко тілько махнув рукою.
- Не такі тепер порядки пішли, - нескоро сказав він.
Як грім ударив серед ясної погоди - ті слова Йосипенкові! Дехто зо зла плюнув, дехто вилаявся.
- Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб цілий день голодному бутиі
Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.
Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили.
Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна воля, Панас Мирний», після закриття браузера.