Читати книгу - "Слово після страти"

— Ну що ж, вітаємо,— стримано відповіли німці.— Виходить, тепер ти замінятимеш Нагеля?

— Звичайно. Завтра мені дадуть іще двох росіян, і я очолю бригаду.

— Бажаємо успіху,—байдуже одказали німці і взялися за роботу.

Я з подивом відзначив, що Стасик артистично копіював Нагеля. Навіть на мене він покрикував точнісінько так, як це робив Нагель. Поставивши кріплення, німці пішли в інший забій, а ми із Стасиком взялися за роботу. Він був дуже збуджений, жартував, мимоволі заряджаючи своїм настроєм і мене.

— Уявляєш, як завтра прийдуть ці йолопи, а новоспеченого штейгера фольксдойче пана Станіслава Бжозовського і його доблесної бригади, тобто пана Владека, і слід пропав. Ото дивоглядія буде! Хотів би я побачити їхні пики,— не вгавав Стасик.

— А з тебе міг би вийти непоганий актор,— сказав я, милуючись другом.

— Актор — пусте діло,— серйозно відповів Стасик.— Замість того щоб блазнювати в цій дірці перед телепнями, краще б нам з тобою пускати під укіс німецькі ешелони, висаджувати мости. То справжнє. Ти готовий до цього, Владеку?

— Я готовий до всього. Якщо треба буде — готовий померти.

— Помирати не квапся. Не для того ми затіяли втечу, щоб помирати. Ми ще повоюємо, ще не одному арійцеві скрутимо в’язи, я купив дві фінки. Це вже зброя. З допомогою цих фінок роздобудемо карабіни або автомати. Тоді почнемо справжню боротьбу. Ти згоден зі мною?

— Звичайно!

— А ще затям,— вів далі Стасик,— справа, на яку ми йдемо, вимагає мужності. Буває так: людина одважилася на відчайдушний крок, але в критичний момент може виявитися слабкою на утори — спасувати. Тоді загибель. Ти розумієш, про що я кажу?

— Все розумію і присягаюся свободою: не підведу тебе ні в чому!

— Тоді давай поклянемося один одному на вірність за будь-яких обставин,— строго й урочисто сказав Стасик.

Обнявшись і поцілувавшись, ми поклялися один одному у вірності. Я розумів, що це робиться не з любові до романтики. Адже ми йшли на відчайдушну справу, де ставкою було життя. Відтепер ми ставали бійцями і відповідали один перед одним за все.

За роботою й розмовами минуло кілька годин. Стасик запропонував відпочити, а заодно й попоїсти. За обідом я розповів йому вчорашню історію з англійськими подарунками.

— Яка підлість, яка ницість! — обурювався Стасик.— Пограбувати в’язня, який протягом двох діб сидів у заваленій штольні, чекав смерті! Та що я дивуюся, вони, не кліпнувши оком, віднімають у в’язня життя, то чого ж не відняти в нього шматок хліба! Убивати, нещадно вбивати треба цих скажених псів!.. О Єзус, закликаю тебе в свідки! Як тільки мені пощастить вибратися з цього клятого Бойтена, я не заспокоюся доти, доки не відправлю на той світ два десятки фашистів! — Він устав і схвильовано заходив по забою. Потім вгамувався, сів, і далі я не почув од нього жодного слова. Стасик зосереджено їв, напружено про щось думаючи.

По обіді він запропонував по черзі трохи поспати, щоб набратися сил на дорогу.

— Поспи ти перший,— сказав він,— а я почергую.

Події останніх днів так витіпали нас, що Стасик і сам незчувся, як задрімав біля мене. Прокинувся я від удару по спині. Як ужалений схоплююся на ноги і перше, що бачу,— сліпуче світло акумуляторної лампи, а в цьому, прямо перед собою, драглисту, скривлену люттю фізіономію обер-інженера Гоппе. «Що ми наробили? — майнуло в голові.— Адже сон на роботі розцінювався як саботаж, тепер на нас чекає карцер або й тортури в гестапо. Та найголовніше — план втечі знову рухнув. Тепер нас уже розлучать».

Обер-інженер Гоппе, наче рудий дідько, мав звичку сам ходити по штреках і забоях, Мабуть, для нього не було більшої насолоди, як, непомітно підкравшись, спіймати в’язня на гарячому, коли той відпочивав або не дуже ретельно працював. Отоді вже Кульгавий розважав душу! Лупцював нещасного по чому попало, після чого наказував кинути в карцер або відправити в гестапо. Про це знали всі і, як тільки могли, остерігалися несподіваних візитів Кульгавого. А ми, бач, не вбереглися.

Обер-інженер хрипів, сиплячи на мене удари. Я вужем звивався, намагаючись уникнути їх. Не встиг я крикнути «Стасик!», як розлючений Гоппе накинувся на сонного поляка. Далі все було наче в кошмарному сні. Схопившись на ноги, Стасик вирвав із рук обер-інженера палицю, переламав її об коліно і, не тямлячи себе від люті, рушив на Кульгавого. Переляканий Гоппе позадкував і тремтячою рукою поліз у кишеню. В моїй пам’яті враз постала картина убивства Кульгавим радянського військовополоненого.

— Стережися! — крикнув я Стасикові. І в цю мить у руці Кульгавого блиснула сталь пістолета.

Стасик щось вигукнув, як оком змигнути, схопив кайло і вдарив ним обер-інженера по голові. Уронивши пістолет і лампу, Гоппе беззвучно повалився на вугілля, просто до моїх ніг. Рука, яка щойно тримала зброю, ворухнулася в останній конвульсії. Сухі, крючкуваті пальці, оздоблені дорогими перснями, наче кігті хижака, дряпонули вугілля і застигли.

Я тільки тепер прийшов до тями і зрозумів, що сталося. По спині забігали мурашки, на чолі виступив рясний піт. На обох чекали люті тортури і шибениця. Страх паралізував мене. Що робити, я не знав. Розумів тільки одне: не можна гаяти жодної хвилини. Першим опам’ятався Стасик. Він підняв браунінг, здув з нього пилюку, вийняв обойму, діловито перевірив патрони і знову вставив обойму на місце. Зовні Стасик здавався спокійним, але я помітив, як від хвилювання в нього тремтіли пальці.

— Ну що ж,— мовив він, ховаючи зброю в кишеню,—хоч трохи й не за планом, але початок зроблено: на одного гада поменшало.

Потім обнишпорив кишені Кульгавого, зняв із нього піджак, обгорнув ним його голову, навхрест зав’язав рукава. Ми однесли мертвого Гоппе трохи вбік, а місце, де він лежав, засипали вугіллям, щоб приховати сліди крові. Після цього взяли акумуляторну лампу Кульгавого, знайшли його поламану палицю й засунули їх під його