Читати книгу - "Діти морських туманів"

«Признаюсь тобі, Яне, мені так тепло стало на душі, коли там, унизу, ввійшовши, я почула, що ти запустив свої іграшкові поїзди, — як колись у дитинстві…»

«Мамо!..» — ледь чутно схвильовано видихнув він.

І вони очима шукали одне одного в темряві, хвиля спогадів наринула й затопила їх.

…Того самого вечора вона сказала Янові, що він може забрати з собою до Норвегії деякі із своїх дитячих іграшок. Вона вже пропонувала йому зробити це три роки тому, але він відмовився. Він поїде, а всі оці речі залишаться їй на згадку про маленького Яна. Та знайти їх знову, тепер, у домі свого дитинства, — то було для нього надто зворушливо.

Він не хотів, щоб вона бачила його збентеження. Вона й так була вже досить схвильована. І Ян сказав їй якомога веселіше:

«Якщо я позабираю з дому ці іграшки, то чим же бавитимуться твої майбутні онуки, коли приїздитимуть у гості до Бове?»

Почувши ці слова, вона враз випросталася на стільці, наче охоплена невимовним хвилюванням. Ян швидко спинив поїзд і увімкнув світло. її очі жадібно ловили погляд Яна:

«Чи ти й справді думаєш те, що сказав? Чи й справді колись я стану бабусею твоїм дітям і побачу, як вони бавитимуться тут твоїми іграшками?»

Ян кивнув головою і відповів, що дуже добре уявляє, як через кілька років так само, як ось зараз, ці локомотиви запрацюють знову.

«Тільки тоді,— додав він, — ними бавитиметься старший із моїх хлопчиків…»

Ти розповів мені все це в якомусь нестримному пориві, Яне, (як добре, що я нарешті змогла того ранку зустрітися з тобою наодинці і віднайти в тобі колишнього Яна) і зненацька спинився, ніби затнувшись на останньому слові.

Обличчя твоє знову замкнулося, спохмурніло. Може, ти шкодував за цими останніми, щойно вимовленими словами?..

Запала тиша, і ми знову помітили, що навколо нас — безлюдний і безмежний — скільки око сягає — пляж. Ми машинально підвелися й рушили назад. Мовчки, не кажучи ні слова, йшли пліч-о-пліч берегом моря. Про що ти думав, що згадував у ту хвилину, я не знаю. Але можу побитися об заклад, що здогадуюсь, про що спитала мадам Оффланж одразу ж після того, як ти бовкнув про старшого сина. Кожна мати одного дня ставить таке запитання своєму синові: «Щоб говорити так, Яне, треба мати підстави. Ти маєш на прикметі якусь дівчину?»

Дівчину… Яку дівчину? Інгвільд? Мене? Чи… кого?

Тільки якщо твоя мати справді поставила тобі таке запитання, то ти був дуже обережний того четверга, — нічого не сказавши про це мені…

Морський комерційний посередник, у якого проходив практику Ян, знайшов для нього кімнатку у своїх англійських приятелів, подружжя Гаррісон. То була невелика мансарда в одному з тих небагатьох будинків у кінці бульвару Сен-Бева, які уціліли під час війни. Цю місцевість навіть називають не бульваром, а дамбою Сен-Бева, бо прибережна дорога має всього п'ятнадцять метрів завширшки, і одразу ж за нею починається Ла-Манш. Під час штормів, що бушують, коли настає рівнодення, розбурхані хвилі нахабно заливають шосе.

Ян своїм ключем відімкнув двері і пропустив мене вперед. Як тільки ми ввійшли, на порозі кухні показалася висока молода блондинка з веселими очима, що поблискували за скельцями окулярів.

— Не баріться, прошу! Я приготувала для вас овочевий суп і давно вже тримаю його на плиті…

Жінка підійшла до Яна з апетитно духмяною суповою мискою в руках. Не знаю, що він міг розповісти тут про мене і Сонячні Дзиґарі, але прийняли мене в цьому домі трохи дивно: то було химерне поєднання коректної байдужості і палкої радості.

Містер Гаррісон, швидкий, худорлявий, засмаглий чоловік, зразу ткнув мені в руки пляшку мускатного вина, а потому я змушена була захищатися від атак восьмирічної Лінди, котра весь час чіплялася до мене, намагаючись обняти. А мій норвежець, поставивши миску з супом на першу приступку сходів, уже підкидав аж до самої стелі її молодшу сестричку Ніколь…

Янова кімната була обладнана під дахом, на горищі. Мансарда, побілена вапном, точнісінько така сама, як та, в якій він мешкав колись на горищі на мукомельні.

— Гаррісони пропонували мені велику кімнату поверхом нижче з краєвидом на простору бухту. Певна річ, такий краєвид чогось та вартий… Але тут… подивись сама!

Він підвів мене до маленького віконечка вгорі, під похилим дахом:

— Ніяких машин, цементу, ані шматочка молу не видно. Нічого, крім моря і неба. Здається, ти у відкритому океані.

Слово честі, навіть у плутанині будівельного риштування чи в густо заселеному старому будинку, омиваному хвилями моря, Ян міг би уявити собі дикий безлюдний острів і перетворити його на зачароване королівство…

Я задумливо міряла маленькими кроками кімнату, заповнену неяскравим світлом цього хмарного дня. Мій капітан-поет поставив на стіл три білі троянди, потім заходився накривати його. Ледь примруживши очі, я непомітно роздивлялася навколо і пізнавала уже знайомий мені безлад у Яновій кімнаті: зім'яті светри, переповнена недокурками попільничка, морська карта, розстелена на підлозі, біля неї — бінокль. Усе це навмисне безладдя було, певно, викликане його прагненням до суворого аскетизму. Канапа, застелена сірою ковдрою, підлога, вилиняла від жавельової води, білі стіни, голі згори донизу — буквально ні на чому зачепитися оком в їхній чернечій строгості. Жодної фотографії, жодної барвистої стрічки, що їх звичайно чіпляють у квартирах в Норвегії замість абстрактних картин. Нічого… За винятком, — ах! — я насилу стримала легкий вигук, бо враз помітила… дуже добре знайому мені репродукцію, недбало прикріплену чотирма канцелярськими кнопками над канапою.

— Що, і в Гаррісонів теж є така репродукція? — спитала я. — Чи, може, це та сама, що висіла у твоїй кімнаті на мукомельні?

— Так, це моя.

— Дивно, у тебе