Читати книгу - "На далеких берегах"

Сергій Миколайович ішов полотном залізниці, уважно перевіряючи хід роботи. Він давав короткі вказівки й, тільки пересвідчившись, що тут усе гаразд, переходив до іншої групи.

До підходу поїзда лишалося хвилин п'ятнадцять-двадцять. Треба було ховатися, щоб німецькі спостерігачі не помітили партизанів з паровоза.

Сергій Миколайович наказав припинити роботи. Партизани швидко замаскували снігом розриту землю, зібрали інструменти ї зникли за поворотом дороги. Піднімаючись на гору, вони побачили крізь гілки дерев довжелезний состав, що поволі наближався до своєї загибелі. Партизани зупинилися і залягли в кущах.

Минуло ще кілька секунд…

Від вибуху здригнулися навколишні гори, його луна прокотилася аж до Трієста. Сергій Миколайович відчув, як земля задрижала під ногами.

Вагони охопило полум'я. Німці, що зосталися в живих, повистрибували з вагонів і почали випускати навмання довгі автоматні черги. Вибухи боєприпасів у вагонах примусили їх тікати в різні боки.

Один з солдатів, розгубившись, скотився вниз по насипу, прямо на Лідію Планічку, яка причаїлася в каналі. Наказу стріляти не було. Планічка відкинула рушницю і, схопивши збожеволілого німця, повалила його на землю. Ненависть, люта ненависть наддала їй сили. Дівчина придавила солдата до землі, і, хоч як той пручався, вирватися з її дужих і чіпких рук солдатові не вдалося.

Нарешті полковник, який весь цей час спокійно вичікував слушної хвилини, наказав відкрити по німцях вогонь.

Вранці Анжеліка, мерзлякувато кутаючись у велику картату хустку, гостинно запропоновану їй господинею, в якої вона ночувала, побігла вузькою гірською стежкою до будинків, розташованих трохи вище. Перестрибнувши через низьку лісу, біля будиночка, пофарбованого в темнозелений колір (це робило його непомітним серед сосон), Анжеліка зійшла на ґанок і постукала в двері. Її впустили в невелику кімнату, відведену для В асі. Господарями будинку були словени. Жінка середнього віку, відчинивши Анжеліці, лукаво посміхнулася до дівчини, яка так рано поспішала провідати її гостя.

Вася ще спав. Анжеліка тихенько сіла біля його ніг. Вася спав спокійно й безтурботно, як дитина.

«А все-таки він ще зовсім хлоп'я», подумала Анжеліка й, простягнувши руку, відкинула чуприну з Васьчиного лоба. З морозу руки в неї були холодні. Вася ліниво розплющив очі, побачив усміхнену Анжеліку, солодко потягнувся й сів на постелі.

— Ледар, — сказала Анжеліка.

— Ото ще, — Вася насупив вицвілі брови. — Не можна хоч раз у житті поспати досхочу.

— Ну, вставай, вставай, Васю.

Вася ще раз потягнувся, протер очі, позіхнув і раптом з дитячою безпосередністю вигукнув:

— А який я сон бачив, Анжеліко!.. Ніби я блукаю околицями Смоленська. Весна. І всюди цвітуть незабудки, ромашки, дзвіночки. Буйно цвітуть, весело!..

Увійшла господиня й покликала їх пити гаряче молоко.

В її кімнаті, біля невеличкого вікна, на потемнілій від часу лаві сидів гладенько виголений дідусь, в якому неважко було пізнати священика, що розмовляв з Михайлом у Трієсті. Він вирізував з дерева іграшкове козеня з кумедною борідкою. Кілька козенят були вже готові; старий вишикував їх на вузькому підвіконні. За весь час, поки Анжеліка і Вася були в цій кімнаті, старик не промовив жодного слова, — він тільки позирав на них час від часу, і по його губах пробігала ледь помітна лагідна й лукава посмішка.

Анжеліка знала, що священик був у великій пошані серед партизанів, що він приносить їм цінні відомості; знала також, що іноді він буває не священиком, а продавцем дерев'яних козенят, які відіграють неабияку роль у передачі важливих відомостей партизанам.

Коли б католицькі церковники узнали всю правду про цього лжесвященика, вони стерли б його на порошок. Та старий не журився: в душі він сподівався дожити до того дня, коли самого папу з усіма його нунціями й кардиналами повісять за покровительство й допомогу фашистським молодчикам.

Подякувавши господині, Вася й Анжеліка вийшли в двір. Вони вирішили трохи погуляти й незабаром опинилися на вузенькій гірській стежині. Кругом височіли гори, порослі обрідними соснами та ялинами. На брунатних кам'яних громадах подекуди клаптями тримався сніг. Круті урвища їжились колючими чагарниками. На схилах гір сиротливо тулилися крихітні неродючі нивки… Трохи нижче видно було села, кам'яні, переважно одноповерхові будинки були ніби приліплені один до одного: вони скупчилися на клаптях землі, наче старці, що накинулись на здобич. Ще нижче починався невеликий листяний ліс, який був зараз чорним: здавалося, по ньому промчав страшний, згубний ураган, обідрав з дерев листя, обвуглив стовбури… Десь під снігом дзюркотіла вода; місцеві жителі говорили про неї з благоговінням: «Наша річка». Люди жили тут надголодь: лише коли-не-коли можна було побачити хліб на столах у селян. Та й де йому тут рости?.. Всюди — камінь і камінь… Тільки на рівнинах зеленіли оливкові гаї, росли каштани й горіхи. Людей, які жили там, горяни вважали щасливими: восени у них бували чудові груші, волоські горіхи, каштани, яблука, навіть апельсини. А там далі, біля самого моря, люди рибалили й обмінювалися своїм уловом з сусідами.

В горах іноді траплялася маленька церковка або костьол, бозна-коли збудовані в цьому краї. Більшість церков була давним-давно забута, а в деяких правилося й зараз. Невеличкий дзвін, завбільшки як відро, дзвонив однотонно і якось надтріснуто.

Невибагливий, одноманітний тутешній пейзаж. Але люди, що живуть у горах, — добрі й мужні. Вони діляться з партизанами останнім шматком хліба і роблять це так, наче всього у них вдосталь: і кукурудзяного борошна, і вина, і м'яса… Та партизани рідко коли приймають їхні дарунки; кому-кому, а їм уже добре відомо, що являють собою ці місця…

— Я весь час думав, як же ви тут живете? — замислено сказав Вася. — Ні клаптя землі, тільки скелі.

Анжеліка сумно зітхнула:

— Так і живемо. Уявляєш, Васю, скільки треба докласти праці, щоб посадити тут садок або розвести маленький городик? Доводиться здалека, в мішках носити сюди землю. Мій дідусь наносив три тисячі мішків… Підірвався. А одного разу підкотила