Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Іващенко на хвилинку замовк і замріяно подивився у вікно.

— Стояла вже осінь. Періщили дощі, і евакуювати все обладнання і документацію, дотримуючись при цьому найсуворішої секретності, було нелегко. Але ми впоралися. Фашисти наступали стороною на головну базу флоту, і ми встигли…

Коли все обладнання вивезли, нам лишалося тільки знищити експериментальні запаси палива, які на той час зосередилися в складах. Ми вирішили знищити їх частинами, щоб не привертати уваги противника. Але сталося непередбачене. Мотомеханізовану дивізію генерала Кеніга зняли з напрямку головного удару і кинули на Волногорськ. Мені здається, що фашисти дізналися про існування нашої лабораторії. Ми гарячково готувалися висадити в повітря склади. Можливо, в схемі чогось не врахували, бо коли останні співробітники лабораторії і охорона розташувалися на підводному човні, що чекав нас, вибуху не було. А за часом він мав бути. Я був у відчаї. Невже ворог захопить усе і поверне проти нашої Батьківщини? Час збігав. Вибуху не було і не було, а фашисти з’явилися уже на околицях Волногорська. Командир підводного човна квапив мене. Але як я міг піти звідти? Я умовляв його почекати ще одну хвилину.

Іващенко зняв окуляри і знову надів їх. Дістав хусточку і сховав до кишені. Переживаючи минуле, він помітно хвилювався.

— Саме в ту мить до мене підійшов боєць нашої охорони Матвій Петрищев. Він просив, щоб його негайно висадили на берег. «Подивлюся, що там трапилось з вибухівкою», — мовив він. Це був білявий невисокий юнак з ластовинням на носі… Мені чомусь особливо запам’яталися його очі — по-дівочому голубі і ніжні. Признаюсь, я не дуже повірив у його вправність. Надто молодий він був. Спочатку я відмовив, але Матвій наполягав. «Ми не маємо права ризикувати державним секретом, — сказав він. — Дозвольте зійти на берег, поки не пізно».

Я дозволив.

На вутлому надувному човиику він вирушив до берега, який був метрів за сто від нас. У біноклі ми бачили, як Матвій підплив до суші, потім швидко подерся на кручу. Фашисти були вже біля лабораторії. Потяглися нестерпні хвилини чекання. Німці зайняли територію лабораторії. Туди все в’їжджали і в’їжджали машини з солдатами. Навколо підводного човна почали сипатися снаряди. Треба було відпливати. Командир човна дав команду занурюватись, і в цю мить пролунав страшенний вибух. Од берега в море покотилася хвиля, і човеи добряче струсонуло. Можливо, саме тоді я вперше відчув силу палива, яке ми виробляли.

А Матвій не повернувся. Кілька днів підряд до берега, як домовились, висилали катер, але Петрищев не приходив. Пізніше я розповів про його подвиг капітану другого рангу Чижову, і з його легкої руки про вибух стало відомо за межами Волногорська.

Іващенко замовк. Потім промовив:

— Отак було! — І додав: — Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.

Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.

Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:

— А ви як думаєте, живий Петрищев?

Полковник знизав плечима.

Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:

— Вадиме Андрійовичу, до вас гості.

— Хто? — спитав я, зіскакуючи з ліжка.

— Жінка, — проспівала сусідка.

І я почув, як вона почовгала на кухню.

«Галинка!» — подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.

Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. — Не чекали? — зніяковіла вона.

— Не чекав.

— Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.

— Є щось нове?

— Аякже! — не без гордості відповіла Нюра. — Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?

— Казала.

Нюра сіла до столу і дістала пакет.

— Ось нові фотографії.

Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».

— Хто ця Ліза?

— Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.

Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева — його дружба з дівчиною.

— Ви бачили Лізу?

— Ні. Але чула, що під час ркупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася — не знаю.

Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:

— Цю обов’язково я здам до музею.

Нюра кивнула головою і раптом заявила:

— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.

— Якого це? — не зразу зрозумів я.

— Ну, того, що портфель узяв.

І все це вона казала мені буденним голосом.

— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.

Нюра подивилась на мене і здивувалась:

— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.

— Де ви його бачили?

— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.

«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»

— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.

Нюра погодилась.

Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під