read-books.club » Пригодницькі книги » Золото і анаконда 📚 - Українською

Читати книгу - "Золото і анаконда"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Золото і анаконда" автора Рольф Бломберг. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:
камені й скелі були вкриті густим мохом і скидалися на мокру губку. Не можна було знати наперед, чи сук або корінь, за який ти тримаєшся, не гнилий, чи ти не впадеш у глибоку яму, яких там скрізь повно — все було сховане під товстим шаром моху. В’юнкі стовбури й гілки пнулися в усі боки, ніби величезні гадюки, утворюючи непролазний лабіринт. Прокласти стежку крізь цей зачарований ліс було майже неможливо, принаймні страшенно важко: подекуди ми дерлися, як мавпи, метрів два чи й більше од землі, а подекуди прорубували тунель. Раз у раз натикалися на стрімкі слизькі скелі, і тоді доводилось обходити їх. Перші два дні всі наші зусилля були марними: кожний новий маршрут приводив нас до яких-небудь непрохідних скель. Але минуло ще два дні виснажливих спроб, і ми, нарешті, вибралися із заростей. Важко дихаючи, страшенно стомлені, ми рачки видряпалися на пагорб, з якого відкрився чудовий краєвид. На півночі і північному сході вимальовувались чіткі силуети багатьох безіменних і недосліджених вершин. Ще далі розляглося море джунглів, серед яких, мов острів, стирчав вулкан Сумако.

За розрахунками Андраде, ми були недалеко од мети. Тепер ми мусили знайти ущелину й озеро, де, згідно з описом Вальверде, було заховано золото.

Але що тут почалося! Шість днів і шість ночей безперестанку лив дощ, Льянганаті огорнули холодні хмари, крізь які нічого не можна було побачити. Я захворів: у мене піднялася температура, голова розколювалася з болю, і кожний крок коштував мені неймовірних зусиль. Місцевість була майже непрохідною: глибокі ущелини, прямовисні слизькі скелі. Траплялися дні, коли ми ледве просувалися на кількасот метрів. І тільки дивом ніхто з нас не розбився на смерть: ми раз по раз зривалися в провалля й розколини, сховані під мохом та чагарником.

Тварин ми зустрічали рідко. Було видно, що ці віковічні зарості надто густі для великих ссавців. Першого тижня нашої подорожі ми, як я вже казав, скрізь бачили сліди пуми, ведмедя, оленя й гірського тапіра, а також зустрічали самих тварин.

Андраде Марін влучно назвав гірського тапіра «інженером джунглів». Він вважає його найкращим помічником мандрівників: стежки й тунелі тапірів — певна вказівка на те, що місцевість прохідна. Між іншим, тапіри вміють знаходити найбезпечніший і найкоротший шлях через перевали.

Але тепер ми опинилися в таких хащах, у які не заходили навіть гірські тапіри; вже з цього можна зрозуміти, куди нас занесло. Щоправда, часом ми бачили птахів — вони анітрохи нас не боялися і тільки зацікавлено позирали, коли ми підходили до них зовсім близько. Птахи, певно, дивувалися, звідки тут узялися такі незвичайні істоти. Найкумеднішими були маленькі зелені колібрі, ніби одягнені в біленькі штанці.

Якщо світ тварин не відзначався різноманітністю, то тим багатшою була рослинність. Довкола цвіли чудові орхідеї величезних розмірів та інші прегарні рідкісні квіти, яких я ніде більше не бачив.

Після цілого тижня безперервних дощів випало кілька ясних ранків, і ми змогли сяк-так зорієнтуватися. Андраде був задоволений: все цілком співпадало з дерротеро, запевняв він, залишилось якихось два три кілометри до кінця подорожі. Проте ці «два-три кілометри» виявились безконечними. Ми кружляли, обминали непролазні місця, просуваючись уперед із швидкістю черепахи, а третього дня нам знову перетнула шлях глибока стрімка ущелина. Ми спробували спуститися вниз з допомогою мотузок, але вони виявились надто короткими. Довелося знову шукати кружної дороги. А вона обіцяла бути довгою!

Наші запаси харчів загрозливо зменшувалися, хоч ми економили, як могли. Справа в тому, що ми не одержали поповнення, на яке сподівалися, його мав скинути у призначений день — це був другий день нашого перебування в «Таборі зелених жаб» біля річки Сан Хосе — мій приятель Джордж Гоуден. Однак йому не пощастило знайти нас.

Луїс Аріас, шеф компанії «Ареа», котрому я винен два мільйони доларів, пообіцяв, коли дозволить погода, послати один із своїх літаків у Льянганаті, щоб скинути нам на парашутах харчі та пошту. У визначений день погода стояла чудова, на небі не було ні хмаринки. Все складалося якнайкраще. Біля восьмої години ранку ми почули далеке гудіння мотора. Я був певен, що Джордж побачить нас.

Ми підкинули у вогнище сирого моху, щоб був густий дим, і розстелили на землі брезент і ковдри.

І ось на заході з’явився літак. Але він летів… прямо на ті три вершини, які Джордж — не Андраде! — вважав сховищем скарбу Вальверде. А вони лежали на північ від нашого табору. Невже Джордж справді думає, що ми пішли туди, хоч ми просили його шукати нас на південь від річки Льянганаті? Чи його тягне туди, як магнітом?..

Літак зробив коло над горами і зник у східному напрямку. Трохи згодом він з’явився високо-високо над нами, знову прямуючи до проклятої гори Джорджа.

«Ну, тепер він повинен нас побачити!» — думали ми. Та дарма! Вогнище було велике, щоб воно краще горіло, ми розмотали останній рулон туалетного паперу, але дим не здіймався вгору, а слався товстим шаром по землі, і з літака він міг здаватися туманом. До того ж наш табір закривала чорна тінь гори. Ми кричали, хоч це було просто безглуздо, махали ковдрами. Та марно. Десь із півгодини літак кружляв над Льянганаті, тричі наближався до гори Джорджа… І врешті полетів назад з нашими харчами й листами від рідних!

Коли ми повернулися з Льянганаті, Джордж заявив, що сподівався знайти нас біля «своєї» гори, а не біля гори Андраде. Так, він пам’ятав, що ми просили шукати нас на південь від річки Льянганаті. Але йому здавалося, що ми просто не хочемо признатись, а насправді підемо до тієї гори, яку він, Джордж, вважав скарбницею Вальверде.

Так чи інакше, але поповнення ми не дістали. І скоро настав час, коли ми, як це не гірко було, визнали, що необхідно повертатися в Пільяро. Андраде мало не плакав від люті.

Дорога назад була важка. Погода стояла препогана: без кінця падав дощ, річки порозливалися. В мене була висока температура і так боліла голова, що я не міг знайти собі місця. Коли ми, нарешті, дісталися до Тамбо де Мама Ріта, я вже зовсім падав з ніг — сам не знаю, як я дійшов туди.

1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і анаконда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золото і анаконда"