Читати книгу - "Мауглі"

Цієї весни мохва — дерево, квіти якого дуже любив Балу, — не цвіло зовсім. Зеленувато-жовті, ніби восковиті квіти спека вбила раніше, ніж вони порозпукувалися, і коли Балу, зіп'явшись на задні лапи, труснув дерево, на нього впало всього-на-всього кілька пелюсток, що неприємно пахли. Поступово, крок за кроком, спека пробиралася в саме серце Джунглів, забарвлюючи все в жовтий, коричневий і, нарешті, чорний колір. Зелені кущі понад ярами вигоріли і стали наче дріт, укритий скрученим мертвим листям; сховані в хащах озера спадали і висихали; а найлегші сліди край берега, здавалося, були куті з металу; соковиті ліани, що обвивали дерева, упали до підніжжя і там умирали; бамбук висох і дзвенів на гарячому вітрі; мох осипався із скель у глибині Джунглів, і вони ставали такі ж голі й гарячі, як і сині валуни у річищі струмка.

Птахи і мавпи цього року рано переселилися на північ: вони знали, що насувається. Олені та дикі свині втекли далеко на вигорілі селянські поля, і деякі гинули на очах людей, які так ослабли, що не могли їх убивати. Чіль, шуліка, залишився на місці і погладшав, тому що було дуже багато падла; кожного вечора він приносив звірам, надто знесиленим, щоб іти на нові місця, вісті, що сонце вбило Джунглі на три дні льоту навколо.

Мауглі, який не знав досі справжнього голоду, почав їсти трирічний дикий мед, вишкрябуючи його із спустілих вуликів у скелях, — мед був чорний, наче терен, і зверху весь зацукрувався. А ще хлопчик полював на жучків, що жили під корою, і поїдав личинки ос. Вся дичина у Джунглях перетворилась на кістяки, обтягнуті шкурою, і Багірі доводилось тричі на ніч убивати, щоб хоч трохи наїстись. Але найгірше було те, що не вистачало води — адже мешканці Джунглів п'ють хоч рідко, але багато.

Спека все дужчала й дужчала, вона витягла is землі останню вологу, поки, нарешті, головна протока Вайнгунги стала єдиним річищем, в якому між мертвими берегами ще пробивалася струминка води. І коли Хаті, дикий слон, що прожив сто, а то й більше років, побачив посеред річки довге сухе синювате пасмо скель, вій упізнав Скелю Миру, підняв хобот і проголосив початок Водяного Перемир'я, як це зробив його батько п'ятдесят років тому. Олені, дикі свині і буйволи — всі хрипкими голосами підхопили його заклик, а Чіль, шуліка, кружляв над Джунглями і, викрикуючи та посвистуючи, попереджував усіх мешканців.

За Законами Джунглів, вбивство поблизу водопою після проголошення Водяного Перемир'я карається смертю. Причина та, що пити необхідніше, аніж їсти. Кожен у Джунглях може якось перебитися, коли не вистачає дичини; але вода — Це вода, і коли залишається тільки одне джерело, всяке полювання по сусідству з ним припиняється, тому що мешканці Джунглів ходять туди тільки пити. Звичайної пори, коли води багато, ті, хто приходять напитися до Вайнгунги чи інше місце, ризикують життям, і цей ризик є одна з насолод нічного життя. Спуститися так, щоб не зашарудів жоден листочок; по коліна бродити у воді, шум якої заглушає будь-який шелест; пити, щохвилини озираючись і напружуючи всі м'язи, щоб на випадок тривоги одчайдушно плигнути; валятися на піщаному березі і, досхочу напившись, повернутися з мокрою мордою до захопленої зграї — все це до нестями приємно молодим оленям з блискучими рогами і, головним чином, тому, що вони знають: Багіра і Шер-Хан кожної миті можуть кинутися на них і розірвати. Але тепер ця гра життям закінчилася, і мешканці Джунглів — тигри, ведмеді, олені, буйволи і дикі свині, — голодні, ослаблі, приходили до висохлої річки, пили каламутну воду і, неспроможні йти далі, лягали тут же.

Олені й дикі свині блукали цілий день, шукаючи чого-небудь поживнішого за суху кору і зів'яле листя. Буйволи не знаходили болота, де можна було б освіжитися, і зелених сходів, щоб там нишком попастись. Змії поприповзали з Джунглів до річки, сподіваючись спіймати яку-небудь заблудлу жабу; вони обвивалися навколо мокрих каменів і навіть не кусалися, коли дика свиня, риючи землю, зачіпала їх рилом. Усі річкові черепахи давно вже поїла Багіра, найспритніша з ловців, а риби позаривалися глибоко в твань. Тільки Скеля Миру тяглась уздовж обмілини, мов довга змія, і стомлені хвильки шипіли, висихаючи на її гарячих боках.

Мауглі приходив сюди щоночі освіжитися і зустрітися зі звірами. Найголодніший з його ворогів навряд чи зачепив би тепер хлопчика. Завдяки голій шкірі, вій здавався худішим і нещаснішим за всіх своїх товаришів; волосся вигоріло на сонці і стало схоже на клоччя; ребра стирчали, як прутики в корзині; а через мозолі на ліктях і колінах, які він натер, часто лазячи рачки, його виснажені руки і ноги видавалися вузлуватими стеблинками. Але з-під скуйовдженого волосся дивилися спокійні і холодні очі хлопчика, тому що Багіра, його порадник в цей небезпечний час, навчила Мауглі триматися спокійно, полювати без поспіху і ніколи, ні за яких умов не втрачати самовладання.

— Настала погана пора, — сказала чорна пантера одного гарячого, як піч, вечора, — але вона мине, якщо ми зможемо протриматися до кінця. Чи повний твій шлунок, Людське дитинча?

— В моєму шлунку є їжа, та що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі забули нас і ніколи більше не повернуться?

— Ні. Ми побачимо ще, як зацвіте мохва і молоді олені погладшають на свіжій траві. Ходімо до Скелі Миру і послухаємо новини. Сідай мені на спину, Братику.

— Тепер не час носити важкі речі. Я ще можу стояти на ногах. Що й казати, не дуже ми схожі на вгодованих биків.

Багіра глянула на свої витерті, вкриті пилом боки і прошепотіла:

— Минулої ночі я вбила вола в ярмі. Я до того опустилася, що не посміла б плигнути на нього, якби він був одв'язаний… Бау!

Мауглі засміявся.

— Так, ми тепер великі ловці, — сказав хлопчик. — Я тепер такий хоробрий, що… їм червів.

І обоє вони спустилися хрусткими хащами до берега річки, де, ніби мереживо, в усі боки тяглися обмілини.

— Вода не виживе довго, — сказав Балу, наближаючись до них. — Дивись, скрізь сліди, схожі на стежки