Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

З численних розваг, які знають і знали з давніх-давен моряки, аби скрасити своє одноманітне плавання, свято Нептуна чи не найкраще. На «Витязі» до нього готувалися вже кілька днів: «русалки» — хлопці з машинної команди, шили барвисте вбрання; «чорти» — синоптики, гідрологи та матрос Петраченко — з паклі плели короткі натільні спіднички, фарбуючи їх у чорне. Наш Дерев’яний, себто корабельний тесля, спорудив басейн і довгу диктову трубу — «чистилище».

По судну пролунало:

— Його величність Нептун!

У «коштовній» золотій коропі, оточений «царедворцями» і «слугами», на високий трон — ящик з-під мила піднімається володар морів.

— Капітан!

Натовп розступився, пропускаючи капітана… Розпитування тривало довго: що за судно, куди і чого прямує і чому раптом його, Нептуна, потривожили гудками. Все як с розповів капітан: і про тайфун біля Філіппін, і про торнадо в Бенгальській затоці.

— Годі! Досить докорів! — перебив Нептун. — Не ваші болі мене цікавлять, а те, що ви встигли зробити.

Йому розповіли про дослідження підводних хребтів, улоговин. В океанології Нептун розуміється! На слова капітана про те, що в Бенгальській затоці шторм не дав можливість вивчити дно і відроги гірського кряжа, Нептун зауважив:

— Східно-Індійський хребет проліг по дев’яностому меридіану, а ви відхилилися на захід. Тож про який хребет могла бути мова? Щось не гаразд у вас з навігацією.

Від келеха вина подобрішало Нептунове серце: цар подав капітанові ключ, щоб «відімкнути» екватор і потім перейти в Південну півкулю землі.

Екватор «відімкнули».

Новачків, тих, хто вперше його пересікав, «чорти» потягли в «чистилище», потім жбурнули в басейн. Цирульник кожного поголив, а виночерпій підніс келехи з вином.

Ми заходилися вшановувати царя морського.

Залишивши атол Іхавандіфулу і виклопотавши дозвіл у Нептуна перейти екватор, по вісімдесятому меридіану спустилися вниз — на восьмий градус південної широти. Там, посеред океану, лежить Центральна улоговина, глибини якої сягають понад шість кілометрів.

З кількох точок цієї прірви геологи збираються взяти проби грунту та зразки корінних порід. Геофізики, біологи, магнітометристи в свою чергу ладнаються до робіт.

Дарма що ввечері на вахту, ми з Анукіним цілий день допомагали науковцям: зрощували троси, підносили важкі океанологічні обладунки. Нарешті, все готово! На дно спустили глибоководні трубки, батометри, драги, Та… все даремно! Намагання проникнути до таємниць улоговини показали, що вона — твердий горішок.

Ось виписка із суднового журналу — звіт за кілька днів наших робіт, точніше — невдалих спроб промацати прірву: «Індійський океан. 8°22′ 0'' південної широти, 80°32′ 0'' східної довготи. Порвався кабель. Загублено гондолу з магнітометром.

… За борт спустили сейсмоакустичну косу, фотоустановку і підводний телевізор. Трос, з допомогою якого утримувалась коса, лопнув; фотоустановка під тиском води деформувалася; прилади, що були всередині, заклинило — їх не витягти. У футлярі телевізора — вода. Знімки зіпсовано.

… Геологічна трубка малого діаметра, піднята з п’ятикілометрової глибини, певно, вдарилась об скелясте дно — погнута, вернулася порожньою.

… Куль драги, що волочилася по дну, коли судно йшло малим ходом, розв’язався. Тільки коли її опустили втретє, вона принесла уламки корінних порід та грудки залізо-марганцевої конкреції».

— Кляті місця!

Дослідники обурюються. Та переможеними визнати себе не хочуть — знову готуються до штурму, знову спускають драгу.

Сьогодні 1 грудня — початок зими. На Батьківщині морозива тут температура плюс 28 градусів. Вранці океан був тихий, як лісове озеро, тепер же у зморшках хвиль. Синоптики повідомили, що десь на півдні ширшає зона високого тиску. Не сьогодні-завтра буде шторм.

Ось тобі й тихі води!

Навколо — пустеля. Навіть чайки — і ті давно відстали. Але з атола Іхавандіфулу нас супроводжує яструбок — невеличке сизокриле пташеня. Воно то шугає над щоглами, то знесилено опускається на палубу. З виямок на брезентових дахах наметів, де збирається дощова вода, п’є або лякливо клює крихти кинутого нами хліба. Якось спокійніше на душі, що він з нами, цей крилатий посланець землі.

… Цілу добу лежали в дрейфі, і течії, що тут вирують, знесли судно на кілька миль від обраного місця. Всі загони штурмують улоговину.

Зробивши серію промірів Центральної улоговини, лягли курсом на захід — до атола Аду, південного закінчення Мальдівських островів. Як і на Іхавандіфулу, природознавці мають намір зібрати зразки острівної флори та фауни коралових рифів.

Якось капітан похвалив мене за гострий зір, за те, що сумлінно несу вахту. Та цього разу як не вдивлявся я в далечінь, землі не було видно. Капітан Євген Андрійович підійшов ближче, поцікавився, чи бачу щось на видноколі.

— Ні, — відповідаю.

— Що ж, — мовив капітан. — Землі таки не видно, хоч вона поруч. — І спитав — А що, морський вовче, хіба тобі не доводилося бувати на атолах?

— Ніколи, — похнюпився я.

— Отож і воно, — хитнув він головою. — Так знай: на відміну від островів, атоли відкриваються зборові буквально за кілька миль — впритул. Бо всі вони низинні, півтора-два метри над водою.

Євген Андрійович пішов, а я, присоромлений, ще пильніше став вдивлятися вдалину. Атол виник з голубої океанської імли якось несподівано. Спочатку виткнулося кілька пальм, закущилася гущавина, потім з’явилися довгоносі острівці, що звідусюди обступали тихе плесо. Це була лагуна, до якої з океану вів вузький, досить глибокий прохід, навпіл розсікаючи підводний риф, на якому й тулилися коралові острівці.

На підступах до атола ехолот засікав трикілометрові глибини, та з кожною милею вони меншали, а біля бар’єрного рифу сягали всього-на-всього кількох десятків метрів. В проході Ган, яким ми прямували до лагуни, була сорокаметрова глибина, а поруч, засвідчувала лоція, глибина сягала півтора-два метри: навіть мотобот не пройде. Що мілина, видно й без довідників: на воді проступали тьмяно-зелені плями — колонії