Читати книгу - "Чотири шаблі"

Тут убігає один чоловік і кричить, наче його взяли на мушку:

«Банда наступає!»

Ми враз вискочили за стіну й окопалися. Позаду нас була канава з водою, болотом, дерезою. За канавою — стіна.

Товариш Большаков лежав, командир-студент стояв, двоє братів крутились коло «максима», решта товаришів лежало між Шуркою Рубаном і товаришем Большаковим.

«Бий у гроб, — сказав Рубан Большакову, — тих, хто захоче сорвать когті!»

І, словом, лежали ми, через мушки дивилися, гвинти, затвори перевіряли, патрони розкладали під рукою. Проти нас поле тверде підіймається помалу вгору, через п'ятсот сажнів бугор, над бугром червоне сонце. І подумав тов. Большаков, що він своє останнє сонце розстрілює. Заходило сонце, і чути було гомін, тупотіння, наче від великої череди. Була така тиша, що здавалося — спиш важким сном.

А тільки заховалось сонце, на його місце вийшла чорна сила. Ішла маса. Останні промені блищали на косах, вилах, багнетах. Було тисяч зо дві.

Наші мовчали. Банда сунула чорною хвилею. Командир-студент приклав свисток до рота, коли можна було вже бити, не цілячись. Почався бій. Бій вечірній, лихоманковий бій…

Ви можете зупинитись тут і оглянути все, що є навкруги. Бо перед видимою смертю чоловік оглядає світ. Він для чоловіка остільки новий, незнайомий, що минуле життя здається лише прологом, увертюрою до чогось більшого, майбутнього. І мені — оповідачу — це здається, але я все заховаю в собі, і лише нервовий стиль, може, передасть вам моє хвилювання…

…Димки схоплювалися за димками, кулемет строчив без «задєржок» ленту за лентою, рикошетні кулі хльоскали й співали, співали й хльоскали — останні кулі чийогось кінця. Кулемет строчив, люди ряд за рядом падали наперед, як зрізані, темна маса переступала, минала, йшла. Ось кулемет став захлинатись, розігрівшись до того, що закипіла вода в «кожусі», гвинтівки парували й боляче били в плече. Товариш Большаков бачив перед себе чорне щось, жахливе, смертельне. Товариш Большаков тоді кинув гарячу гвинтівку геть і, схопившись на ноги, дав в упор дві гранати одну за одною. Він перескочив канаву, продерся через дерезу, по запертих воротях виліз нагору, впав у двір, і в голові задзвонило щось, задзвонило…

Прокинувся я — товариш Большаков, общупав себе — все ціле, на поясі три гранати висить. Страх на мене напав. А за стіною крики чути, вогні горять, матюкаються. Побіг я, як заєць, в одні двері. Попав на східці. Вгору. Іду. Велика кімната, під ногами наче пісок хрумтить, багато піску. Взяв рукою, поклав на язик — цукор. А в кутку я наткнувся на чоловіка, на Ваньку Мороза.

«Ванька, — кажу, — суки ми з тобою! Одна смерть, чи в цукрові тут, чи на дворі! На палубі, як воєнмори. Стидно мені, Ванька».

«Командира й кулеметників на вила підняли», — це Ванька.

Пішли на двір і в скорості знайшли ще трьох своїх, почали робити орієнтировку. Виліз я на стіну, одним оком на степ дивлюсь. Свербить моє око, бо так і чекаю, що хтось вилами штурхоне. Небо синім зробилося, як пуп, на небі дорога з Криму в Київ, через Васильків просто. А зорі холодні й підсліпуваті через дим, через білу пару. Але на зорі мені наплювать — навкруги табір з багатьма вогнями, стелиться дим, ходять вартові, і чути, як жариться на вогні щось чоловіче, бо дух забиває серце, бо скидає з голови шапку. Брат ти мо-ой, я почти впав назад у двір! «Братішки, — кажу, — тут нам і каюк. Навкруги вольні з косами воєнморів вартують».

Но один був Ванька Мороз. «Спомни, — каже, — братішка, сині моря! Згадай Вільку з Франціска. — І показує цей перстень. — Я не дрефлю, товариш Большаков, чужої кулі. Зараз ніч — банда полізе лише ранком. Я лягаю спати на три години, а ви киньте дві гранати за ворота. Перед ранком щось надумаю». Пішов він спати в цукор.

Я, звичайно, взяв у праву руку лимонку, витяг загвіздок і кинув за ворота, одійшовши вбік. Це було для паніки, щоб вони не полізли сюди ніччю. Бомба розірвалася, як самошедша, розкидавши пару бандитських вогнищ та освітливши на момент ніч і степ. Бандити одсунулись далі, а ми ходили всеньку ніч, матюкалися так, що луни сковзалися по дахах, досягаючи зорь, Бога, світла, темряви, і згадували все, що хотіли.

А ніч проходила, минала, як і все минає; синє небо, як і завжди ранком, мало витягти з-за гори сонця, сонце всім наллє життя з золотого чайника, життя малого, короткого, як крапка, але і в крапці терпкого, солоного, вічного життя, вічної відміни матерії.

Не знаю, як минала ніч, бо товариш Большаков не замітив і не примічав. Вогнища потухли за стіною, лише вартові голосно позіхали та курили городняк, цикаючи через зуби. Небо начеб хто рукавом витер — стало голубе, як сніг. На сході от-от мала з'явитись біла смуга, але було ще темно. Збудили Ваню Мороза.

Він витяг із кармана колоду карт для проферанца. «Тягни, братішки, — сказав він, — найстаршу хто?» Ми потягли, і витяг товариш Большаков короля. Решта менші мала. «Ану, тепер я, — засміявся товариш Ваня Мороз, — я потягну». І потяг він карту і витяг він винового туза, туза, що старший за короля. «Я, братішки!» — сказав Ваня, і, взявши всі карти, він поклав мені їх в кишеню. «Давай мені лимонки». Ми дали йому чотири ровним щотом. «Тепер слухайте, що надумав Ванька Мороз, коли він у цукрові спав і сни різні бачив. Нас п'ятеро. Ранком поріжуть нас усіх. Краще один загине, ніж усі». — «Братішка, — сказав я, — разом давай». — «Дурню, а перстень нащо? Мене нікакая сила не візьме».

Він виліз на західну стіну, а ми на східну. Я відібрав у хлопців три гранати. Потім ми почули, як стрибнув Ваня Мороз, розірвалася граната, за ним побігли вартові, і палахнула світлом друга