Читати книгу - "Вітер з Дніпра"

Євгешка гаразд уявляв, як це було. Коли він ударив у лісі Олесю й вона впала, зомлівши, тут напевне трапився Куцак і, схопивши хустину з пряниками, приніс її Павликові. Павлик не бреше. Він справді — не хуліган. Не хуліган і він, Євгешка. Він-боягуз. Треба признатись, розповісти все, як було! А от Євгешка нього не може. І з того часу, як усі відвернулись од Павлика, з того часу великий тягар упав Євгешці на груди. Він не може дивитись у вічі товаришам, уночі йому сниться Павлик, який дивиться докірливо з нічної темряви.

Так жити — страшно, і страшно признатись, до муки соромно признатись до товаришів і сказати: «Не Павлик винен, а я…»

Було колись — плив Євгешка Зуб на великому кораблі, у великому морі. Хлюпали ласкаві зелені хвилі, сміялися дзвінко товариші, сонце сміялося. І раптом шторм. Буря розбила корабель, усі загинули, і тільки Євгешка врятувався. На невідомий острів викинуло його море, і ось він, як Робінзон, стоїть самотній на пустинному березі і з тугою дивиться на непривітні розбурхані хвилі.

Ось таке почуття в Євгешки. Ви ходить задумливий, — раптом у нього не стало жодного товариша. Нікому він не може сказати правду, а та правда гнітить хлопця, рветься з грудей.

Єдиний приятель у Євгеніки тепер — Капітан Капітанич. Тільки гусакові він розказує все.

— Драстуй, гусачок. Як поживаєш? Га? А я, брат, погано. Факт. Історія трапилась, гусачок.

Гусак гелгоче, витягує довгу шию.

— Не розумієш ти, гусачок. Ти — дурень, Капітан Капітанич, нерозумна ти тварина. Думаєш, мені не шкода Павлика? Всі його хуліганом тепер звуть. Але я тобі признаюсь, хто в цьому винен. Тільки ти мовчи. Ні-ко-му!.. Ні, краще я й тобі не скажу.

І Євгешка йде до Дніпра, сідає на березі, на гарячому піску, і кидає в воду камінці. Хай кидає, цим він нікому не заважає, але ми з вами знаємо, дорогі читачі, що легше від цього Євгеніці не буде. Відверто кажучи, цей Євгешка Зуб починає мені не подобатись. Одна справа бути боягузом, але коли отак підводити свого товариша, це вже, знаєте, справа інша.

Павлик теж раптом залишився без приятелів, самотній. Єдина радість тепер у нього — водохід. Правда, винахідник не розмовляє з ним так, як Євгешка з гусаком, але водохід для Павлика, наче рідний брат. Такі вони вже є, винахідники. Люблять усякі машини. А найбільше ті, які зробили власними руками.

І хоч яка несподівана халепа впала на Павлика, хоч як йому важко на серці, а водохода не кидає. Гвинтики, шпунтики, коліщатами коліщатка — підкручує їх Павлик, вдосконалює, підчищає, змазує свинячим салом. Учора мати скаржилася:

— Ти, Павле, якісь там водогін майструєш; а звичайної пастки на мишей зробити не хочеш. Щодня сало тягають. Якісь миші повелися незвичайні — ніколи не чула, щоб отак цілими шматками сало крали…

Павлик тільки носом чмихнув — він тільки що сховав за пазуху чималенький шматочок. Такі вже вони — винахідники. З'їсти не з'їсть, а гвинтики-шпунтики обов'язково змаже.

І сьогодні, як звичайно, порався Павлик біля водохода. Багато роботи. Невдосконалена ще машина. Далеко ще їй до серійного виробництва.

А двері в сарайчик тихо розчинилися. Глянув Павлик, і чомусь його серце так застукало голосно, так застукало…

На порозі стояла Олеся. І чомусь похнюпився Павлик. І Олеся похнюпилась, мовчки стоїть біля порога, в руках волошки сині, і вона з них пелюстки зриває.

Павлик навмисне зацокав молотком, з перебільшеною увагою розглядав якісь коліщата. І тоді ворухнулись губи в піонерки:

— Павлику..?Мовчить Павлик, цокає молотком.

— Павлику, я прийшла… Мені дуже шкода тебе, Павлику. Чому ти не хочеш признатись? Скоро лист буде від товариша Постишева. Ти, Павлику, зробиш водохід, ми тобі простимо, Павлику… Вишку збудуємо. Свято в нас буде спортивне. Ти ж був хорошим піонером!..

І враз шарпнувся Павлик. кинув молоток.

— Був і є! І нічого я не знаю! Нічого! Чого ти прийшла? Ти не віриш мені? Не хочу я з тобою говорити! Не хочу!

Олеся різко повернулась і зробила крок до дверей. Що їй залишилось? Піти! Як образливо — прийшла щиро, по-піонерському поговорити, а він… він…

Олеся взялася за дверну ручку. Як боляче щемить серце! Невже вона зараз піде, а Павлик залишиться знову — один, самотній? Ат, навіщо жаліти їдкого? Хуліган він! Недостойний бути піонером!

І інша думка вже зринає, народжується в куточку серця. «А що, коли Павлик і справді не винуватий?» Ні, цього не може бути. Хусточка в нього… Хусточка. Це такий доказ, що ніякого сумніву не викликає.

Але чому так важко? Чому щемить серце?

Олеся озирнулась, рішуче підійшла до верстака і хутко поклала на нього пучок синіх волошок. Крутилась і вийшла.

Сині волошки лежали на верстаку. Ті волошки, що їх корінням виполюють з колгоспних ланів. Десь на обмілках, на узгір'ях над Дніпром нарвала їх Олеся.

Павлик торкнувся квітів. Пішла Олеся. Стиснулось серце — як боляче! Стиснулось у маленьку грудочку.