Читати книгу - "Завдання Героїв"

Гарет переминався з ноги на ногу, нетерпляче чекаючи, коли це все скінчиться.

Він насилу виносив цю церемонію. Аргона, який виголошував благословення, читав заклинання і проводив ритуали. Його нудило від усього цього фарсу. Це було всього лише політичне об’єднання двох сімей. Чому б їм просто не називати речі своїми іменами?

Незабаром, на щастя, все закінчилось. Натовп вибухнув оваціями, коли чоловік з дружиною поцілувались. Почувся звук великого рогу, і весілля розчинилось у керованому хаосі. Всі члени королівської родини почали рухатись від вівтаря до банкетного залу.

Навіть Гарет, не дивлячись на весь його цинізм, був вражений, побачивши, що батько не пошкодував коштів на це весілля. Перед ним розтягнулись банкетні столи з винами у чанах, нескінченна кількість засмажених свиней, овець і баранини.

Позаду них вже готували головну подію банкету – ігри. Тут були мішені, в які метали каміння і списи, стріляли з луків; але найголовнішими були лицарські доріжки. Величезний натовп вже юрмився біля них.

Люди вже приєднались до лицарів з обох сторін. Від Маꥳлів, першим увійшов Кендрик. Вин сидів на коні, в прикрашених обладунках; кількадесят солдат Срібла супроводжувало лицаря. Але натовп завмер, коли прибув Ерек. Він йшов осторонь від інших, на білому коні; лицар, як магніт, притягував погляди людей. Навіть Хелен нахилилася, і Гарет помітив, що вона відчуває пристрасть до Ерека, але таке до нього відчували всі жінки.

“Він ще не жонатий, хоча вік для цього у лицаря підходящий. Будь-яка жінка у королівстві вийшла б заміж за нього. Чому він не вибере жодну з нас?”

“А чому тебе це хвилює?” – запитав Гарет, ревнуючи. Він теж хотів бути там, в лицарських обладунках, на коні, б’ючись за ім’я свого батька. Але Гарет не був воїном, і всі це знали.

Хелен проігнорувала його слова зневажливим помахом руки: “Нічого ти не розумієш. Ти не чоловік”, – насмішкувато сказала вона.

Гарет почервонів. Він хотів відповісти їй, але на це не було часу. Замість цього, він супроводив її до трибун, де вона зайняла місце разом з іншими, щоб дивитись на святкування. Цей день ставав усе гірше і гірше, і Гарет вже відчував, як ниє у нього в животі. Це був дуже довгий день, день з нескінченним лицарством, помпою, обманом. Чоловіки ранили та вбивали одне одного. Цей день втілював собою все, що Гарет ненавидів.

Він сидів, роздумуючи. Він бажав, щоб урочистості переросли у повномасштабне кровопролиття, щоб все хороше, що є в цьому місці, було зруйноване, розірване на шматки, стерте з лиця землі.

Колись він доб’ється цього. Одного дня він стане королем.

Одного дня.

Тор робив усе можливе, щоб йти в ногу зі зброєносцем Ерека, поспішаючи наздогнати його, коли той пробирався через натовп. На арені відбувалось щось неймовірне, і він ледве міг зрозуміти що відбувалось навколо нього. Він все ще тремтів, не в змозі повірити, що його прийняли в Легіон і назначили другим зброєносцем Ерека.

“Я сказав тобі, хлопче, не відставати!” – крикнув Фейтгольд.

Тор обурився, що його назвали “хлопчиком”, тим більше що зброєносець був лише на кілька років старшим. Фейтгольд кинувся в натовп, неначе прагнув, щоб Тор його загубив.

“Тут завжди так велелюдно?” – крикнув Тор, намагаючись наздогнати зброєносця.

“Ні, звичайно!” – прокричав у відповідь Фейтгольд. – “Сьогодні не тільки день літнього сонцестояння, найдовший день у році, а ще і день, який Король обрав для весілля дочки. Це перший день в історії, коли ми відкрили наші ворота для МакКлаудів. Тут ще ніколи не було такого натовпу, як зараз. Це безпрецедентно. Я не очікував такого. Я боюсь, що ми запізнимось!” – сказав він, коли вони, поспішаючи, мчали через натовп.

“Куди ми йдемо?” – запитав Тор.

“Ми збираємось робити те, що кожен зброєносець вміє найкраще: ми допоможемо нашим лицарям підготуватись”.

“Підготуватись до чого?” – Тор задихався, протискаючись через натовп. З кожною хвилиною ставало спекотніше, і хлопець постійно витирав піт з чола.

“До королівського лицарського турніру!”

Вони нарешті вибрались з натовпу і зупинились перед королівською охороною. Ті впізнали Фейтгольда і наказали іншим, щоб їх пропустили.

Фейтгольд і Тор прослизнули попід канатом і ступили на галявину, яка була вільна від людей. Тор не вірив своїм очам, зовсім близько там були лицарські смуги. За канатами стояла велика кількість глядачів, а біля доріжок гарцювали найбільші коні, яких коли-небудь бачив хлопець. На них сиділи лицарі у різноманітних обладунках. Між лицарями Срібла, можна була побачити інших, які приїхали з різних провінцій. Деякі з них були в білому, інші в чорному, на них були шоломи різних форм і розмірів. Це виглядало так, неначе весь світ приїхав на цей лицарський турнір.

Тут уже відбувались деякі змагання. Невідомі Торові лицарі зривалась і мчали назустріч одне одному, брязкаючи щитами і списами. Все це супроводжувалось короткими оваціями глядачів. Тор був вражений швидкості коней і звукам, які лунали при зіткненні зброї. Це було смертельне мистецтво.

“Це не дуже схоже на спорт!” – сказав Тор Фейтгольду, коли слідував за ним уздовж периметра алеї.

“Тому що це не спорт”, – відповів Фейдгольд, намагаючись перекричати шум і брязкіт. – “Це серйозна справа, замаскована під гру. Люди вмирають тут кожен день. Це – битва. Щасливі ті, що йдуть звідси живими і неушкодженими. Але таких небагато”.

Тор подивився як два лицарі атакують одне одного – вони зіткнулись на повній швидкості. Роздався страшний гуркіт від удару металу об метал, потім один з них вилетів із сідла і впав на спину, недалеко від ніг Тора.

Натовп ахнув. Лицар не ворушився. Тор побачив шматок древка, який застряг в його ребрах, пробивши кольчугу. Лицар закричав від болю, і з його рота полилась кров. Кілька зброєносців підбігли, оглянули його і почали відтягувати з поля. Лицар-переможець повільно йшов полем, піднявши руку, слухаючи овації натовпу.

Тор був вражений. Він ніколи не уявляв, що спорт може бути настільки смертоносним.

“Те, що тільки що зробили ті хлопці, тепер будеш робити ти”, – сказав Фейтгольд. – “Не забувай, віднині ти – зброєносець, точніше – другий зброєносець”.

Він зупинився і підійшов так близько, що Тор відчув неприємний запах з його рота.

“І не забувай. Я виконую накази Ерека, а ти виконуєш мої накази. Твоя основна задача – допомагати мені. Зрозумів?”

Тор кивнув, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається. В думках він уявляв все по-іншому, і досі не міг передбачити що тепер чекає на нього. Але хлопець відчував, що Фейтгольд боїться його. Тор розумів, що нажив собі ворога.

“Я не маю наміру перешкоджати тобі бути зброєносцем Ерека”, – відказав Тор.

Фейтгольд іронічно засміявся.

“Ти не перешкодиш мені, хлопчику, навіть якщо захочеш. Просто не стій у мене на шляху і роби те, що я скажу”.

Після цих слів, Фейтгольд повернувся і поспішив спуститись серпантином за мотузками. Тор намагався рухатись за ним, швидко, як тільки міг. Незабаром вони опинились у лабіринті стаєнь. Вони йшли по вузькому коридору, поміж коней, за якими нервово доглядали зброєносці. Нарешті вони зупинились перед велетенським, прекрасним конем. Тор ледве відхекався. Він не вірив своїм очам. Здавалося, що цей кінь був готовий до війни.

“Воркфін”, – сказав Фейтгольд. – “Кінь Ерека. Один з тих, яким він надає перевагу на лицарських турнірах. Цього звіра не просто приручити. Але Ереку це вдалося. Відкрий ворота”, – наказав Фейтгольд.

Тор подивився на нього з подивом, потім подивився на ворота, намагаючись зрозуміти його. Він зробив