Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

він добре усвідомлює, в чому його щастя». Знайшов я себе чи не знайшов, але того вечора дану мені батьком волю я сприйняв із прикрістю. Коли батько виявляв доброту до мене, мені кортіло розцілувати його в рум'яні щоки над бородою, і я утримувався лише з остраху, що батькові це не сподобається. Сьогодні, — мов автор, нажаханий тим, що його фантазія, в його очах безвартісна, бо він не відокремлює її від себе, змушує видавця добирати папір і шрифт, може, занадто для неї гарні, — я питав себе, чи щось витанцьовується з мого писання і чи не марно клопочеться про мене батько. А його зауваження, що вподобання мої вже не зміняться і тому я доконче себе знайду, посіяло в моїй душі два болісні сумніви. Перший полягав у тім, що (хоча тоді я щодня відчував себе тільки на порозі ще не розквітлого життя, цвітіння якого почнеться щойно завтра вранці) буття моє вже почалося і те, що буде, мало різнитиметься від того, що було. Другий сумнів, власне, перший, хіба що тільки трошки підправлений, полягав у тім, що я не існую поза Часом, що я підлягаю його законам достоту, як герої романів, які саме через це наганяли на мене тугу, коли я читав про них у Комбре, примостившись у лозовому курені. Теоретично ми знаємо, що Земля крутиться, але на практиці цього не помічаємо; грунт, по якому ми ходимо, здається нам нерухомим, і ми почуваємося безпечно. Так само і з Часом. І щоб дати відчути його біг, романісти змушують читача, шалено прискорюючи рух годинникової стрілки, перескакувати за якісь дві хвилини через десять, через двадцять, через тридцять років. На початку сторінки ми покидаємо сповненого надій коханця, а наприкінці наступної віднаходимо його, коли він, вісімдесятирічний непам'ятущий дідуган, ледве відбуває свою щоденну прохідку по двору притулку для старих і тільки щось харамаркає, як до нього озиваються. Мовлячи про мене: «Він уже не дитина, уподобання його не зміняться» тощо, батько нараз показав мене самому собі в Часі, і мене обняла страшенна туга: я відчув себе коли ще й не таким немічним, недоумкуватим рамоликом, то принаймні героєм, про якого автор геть бездушним у своїй байдужості тоном оповідає наприкінці книжки: «З рідного села він уже виїжджав дедалі рідше й рідше. Нарешті осів там назавше» і так далі.

Тим часом батько, щоб відвести від гостя наші критичні стріли, сказав мамі:

— Мушу визнати, що батечко Норпуа трохи «старомодний», як ви мовите. Коли він сказав, що «було б нетактовно» розпитувати графа Паризького, я боявся, як би ви не засміялися.

— Та ні, — відповіла мати, — навпаки, мені дуже подобається, що людина такого стану і такого віку зберегла якусь наївність, це свідчить лише про його сумлінність і вихованість.

— Авжеж! Це не заважає йому бути тонким і розумним, я знаю по комісії: там він зовсім інший! — вигукнув батько, радий тому, що мама поцінувала маркіза де Норпуа; він хотів довести їй, що посол ще кращий, ніж вона гадає, свідомий того, що симпатія любить переоцінювати подібно до того, як неприязнь — недооцінювати. — Як він висловився?.. «З короленками ніколи не знаєш…»

— Так, так, саме так. Я зауважила, це дуже слушно. Зразу видно неабиякий життєвий досвід.

— Дивовижно, що він обідав у Сваннів і що загалом там зійшлися люди пристойні, урядовці. Де ж це пані Сванн зловила все це товариство?

— Ти зауважив, скільки ущипливости було в його спостереженні: «Цей дім одвідують переважно чоловіки»?

І нараз обоє спробували заговорити голосом маркіза де Норпуа, наче пригадуючи голос Брессана[51] чи Тірона[52] з «Авантурниці»[53] або з «Зятя пана Пуар'є»[54]. Але найсмаковитішим здався один вислів маркіза де Норпуа Франсуазі; відтоді збігло кілька років, а вона й досі реготала, коли їй нагадували, як посол величав її «першорядним шефкухарем», що їй одразу переказала матір, подібно до того, як військовий міністр переказує після огляду поздоровлення монарха. А я ще перед матір'ю устиг побувати в кухні. Річ у тім, що я змусив Франсуазу, цю пацифістку з різаком у руках, поклястися, що вона не дуже мучитиме труся, призначеного на заклання, але ще не знав, як його вбито; Франсуаза запевнила мене, що все сталося рівнесенько-гладесенько і дуже швидко: «Вперше такий мені трапився: хоч би писнув слівце — сказано, німина». Мало обізнаний з мовою звірят, я ляпнув, що трусі не пищать, як курчата. «Скаже таке панич, — заперечила Франсуаза, обурена моїм неуцтвом: — Кролики не пищать, як курчата! Голос у трусів гучніший!» Франсуаза прийняла компліменти маркіза де Норпуа з думною простотою, в погляді її засвітилася радість і — бодай на мить — якийсь розум: так дивиться митець, коли з ним ведуть розмову про штуку. Мати посилала її колись до відомих ресторанів, щоб вона побачила, як там готують. Того вечора її просторікування про шинки втішали мене не менше, ніж я втішавсь раніше, як дізнався, що слава акторів розминається з їхніми заслугами. «Посол присягається, — сказала кухарці матір, — що ніхто не вміє так, як ви, рихтувати холодне м'ясо й суфле». Франсуаза притакнула зі скромним виглядом на цю похвалу, як на цілком заслужену, а титул посла не справив на неї особливого враження; про маркіза де Норпуа вона відгукнулася так само доброзичливо, як відгукнулася б про всякого, хто б назвав її шеф-кухарем: «Це такий собі старий добряга, як я». їй кортіло глянути на нього, та знаючи, що мама не терпить підглядів за дверима чи за вікном, і боячись, як би вона не довідалась через іншу челядь чи придверника про її чатування (бо Франсуаза скрізь бачила «ями» і «нашепти», що відігравали в її уяві таку саму неодмінну і зловорожу ролю, як відіграють для багатьох інтриги єзуїтів і жидів), вона обмежилася позирками з кухонного віконця, «щоб не гнівити пані». Загалом він здався їй таким собі