Читати книгу - "Війна і мир"

— О, ні, де там рано! — сказав граф.— Як же наші матері виходили в дванадцять-тринадцять років заміж?

— Вона вже й тепер закохана в Бориса! Ач яка! — сказала графиня, тихо усміхаючись, дивлячись на Борисову матір і, видно, відповідаючи на думку, що завжди її цікавила, говорила далі: — Ну, от бачите, якби я тримала її суворо, якби забороняла їй... бог знає, що вони робили б нишком (графиня розуміла— вони цілувалися б), а тепер я знаю кожне її слово. Вона сама увечері прибіжить f все мені розкаже. Можливо, я балую її, але, далебі, це, здається, краще. Я старшу тримала суворо.

— Так, мене зовсім інакше виховували,— сказала старша, вродлива графиня Віра, усміхаючись.

Та усмішка не прикрасила Віриного обличчя, як це звичайно буває; навпаки, обличчя її стало неприродним і тому неприємним. Старша, Віра, була гарна, була не дурна, вчилася прекрасно, була добре вихована, голос у неї був приємний, те, що вона сказала, було справедливим і доречним; але, дивна річ, усі, і гостя і графиня, оглянулись на неї, неначе здивувалися, нащо вона це сказала, й відчули ніяковість.

— Завжди із старшими дітьми мудрують, хочуть зробити щось незвичайне,— сказала гостя.

— Ніде правди діти, ma chère! Графинечка мудрувала з Вірою,— сказав граф.— Ну, та що ж! проте хороша вийшла,— додав він, приязно підморгуючи Вірі.

Гості встали й поїхали, обіцяючи приїхати на обід.

— Що за манера! Сидять та й сидять! — сказала графиня, провівши гостей.

X

Коли Наташа вийшла з вітальні й побігла, вона добігла лише до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до гомону у вітальні й чекаючи, коли вийде Борис. її вже брала нетерплячка, і, тупнувши ніжкою, Наташа збиралась була заплакати від того, що він не відразу йшов, коли стало чутно не повільні, не швидкі, пристойні кроки молодика. Наташа швидко кинулась між кадки з квітами і сховалася.

Борис зупинився серед кімнати, оглянувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа принишкла, виглядаючи з своєї засідки й чекаючи, що він буде робити. Борис постояв якийсь час перед дзеркалом, усміхнувся й пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але передумала/

— Хай шукає,— сказала вона собі. Тільки-но Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Соня, крізь сльози щось сердито шепчучи. Наташа стримала свій перший порух — вибігти назустріч їй і залишилась у своїй засідці, як під шапкою-неви-димкою, розглядаючи, що робиться на світі. Вона почувала особливу нову насолоду. Соня шепотіла щось і оглядалася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.

— Соню! що з тобою? хіба це можна? — сказав Микола, підбігаючи до неї.

— Нічого, нічого, облиште мене! — Соня заридала.

— Ні, я знаю що.

— Ну знаєте, і чудово, і йдіть до неї.

— Соооню! одно слово! Хіба можна" так мучити себе й мене через фантазію? — казав Микола, взявши її за руку.

Соня не випручувала в нього руки й перестала плакати. Наташа, не ворушачись і не дихаючи, блискучими очима дивилася з своєї засідки. "Що тепер буде?" — думала вона.

— Соню! мені цілий світ не потрібен! Ти одна для мене все,— казав Микола.— Я доведу тобі.

— Я не люблю, коли ти так говориш.

— Ну, не буду, ну, пробач, Соню! — Він притягнув її до себе й поцілував.

"Ой, як гарно!"—подумала Наташа і, коли Соня з Миколою вийшли з кімнати, вона пішла за ними й викликала до себе Бориса.

— Борисе, йдіть сюди,— сказала вона із значущим і хитрим виглядом.— Мені треба сказати вам одну річ. Сюди, сюди,— сказала вона і провела його в квіткову на те місце між кадками, де вона сховалася. Борис, усміхаючись, ішов за нею.

— Яка ж це одна річ? — спитав він.

Вона збентежилася, озирнулася круг себе і, побачивши кинуту на кадці свою ляльку, взяла її в руки.

— Поцілуйте ляльку,— сказала вона.

Борис уважним, приязним поглядом дивився на її збуджене обличчя і нічого не відповідав.

— Не хочете? Ну, то йдіть сюди,— сказала вона і глибше зайшла в квітки й кинула ляльку.— Ближче, ближче! — шептала вона. Вона піймала руками офіцера за обшлаги, і в зашарілому обличчі її видно було урочистість і страх.

— А мене хочете поцілувати? — прошепотіла вона ледве чутно, спідлоба дивлячись на нього, усміхаючись і мало не плачучи від хвилювання.

Борис почервонів.

— Яка ви смішна! — промовив він і нагнувся до неї, ще більш червоніючи, але нічого не розпочинав, вичікував.

Вона раптом вискочила на кадку, від цього стала вищою за нього, обійняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши порухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи.

Вона прошмигнула між вазонами на другий бік квітів і, опустивши голову, зупинилася.

— Наташо,— сказав він,— ви знаєте, що я вас люблю, але...

— Ви закохані в мене? — перебила його Наташа.

— Так, закоханий, але, будь ласка, надалі не робімо того, що зараз... Ще чотири роки... Тоді я буду просити вашої руки.

Наташа подумала.

— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять...— сказала вона, лічачи по тоненьких пальчиках.— Добре! Отже, кінець?

І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.

— Кінець! — сказав Борис.

— Назавжди? — сказала дівчинка.— До самої смерті?

І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.

XI

Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не