Читати книгу - "Гордієві жінки"

Баба Устя завше уникала розмов про етнічних кримчан, а хлопець, якого Мія із сестрами зустріла в Криму, був саме кримським татарином. Як і місцевий Айдер, що жив по сусідству з мамою-вчителькою. Хоч і «розумний хлопчик», хоч і «вихований» та «культурний» – лише так про нього відгукувалися вчителі, зокрема й Устина Костянтинівна та Гордій Васильович, – однак вони вперто називали його Андрієм і дружити з ним внучкам було «небажано». Як, щоправда, з будь-якими іншими хлопчиками, бо «ще рано».

«Дивні були часи. Як і люди. Чи, точніше, їхня непояснима нічим поведінка. Просто так треба і все. А чому? Не твоє собаче діло», – запише Мія в щоденнику.

Вона ще на пероні помітила «інакшість» темноокого водія, і це лише заохотило її до спілкування. Цю дівчину завжди вабило до забороненого і малознаного, хоча й завершувалося все щоразу пшиком, зазвичай отою вабою і кінчалося…

Щоправда…

Те знайомство з Айдером мало неабиякі наслідки – воно виявилося незабутнім. Цілу дорогу, поки мчали вони до Нижньогірського, хлопець розмовляв із Мією – вона, звісно ж, найпершою скочила на місце біля водія. Ділився цікавими й захопливими історіями сіл, котрі проїжджали, храмів, що їм зустрічалися, дивовижної Білої Скелі. Навіть зупинився біля неї. Сестри вийшли з машини й оторопіли від уперше побаченої дивини. Скеля, про яку писав колись у листі хлопець із їхнього дитинства, яка з дороги скидалася на витесану майстром-різбярем іграшкову фортецю, справді була білою.

– Фантастика! – промовила тоді Софія.

Повернувшись із Криму, Лія записала в щоденнику:

Ми стояли, дивилися й думали (напевне, в унісон усі втрьох): ніщо не в силі створити такої краси, як природа. Це – особлива краса. Первозданна, могутня, дика і ніжна, горда й загадкова. Унікальна. Справжня. Так, людина може створити щось гарне на вигляд, але вона завжди пояснить, як у неї це вийшло, як вона цього досягла. Красу, що створила природа, ніяк не розтлумачити. Це – як написати позачасовий вірш або неповторну жодним іншим художником картину. Як ці шедеври народжуються? Неясно. Будь-яке дослідження цього – лише погляд, позиція, думка. Що зміниться від того, що скажуть про це люди? Сказане забудеться, а краса витвору зостанеться назавжди.

Цілі тисячоліття минають, а вона стоїть. Ак-Кая. Той хлопець-водій розказав, що саме так буде Біла Скеля по-кримськотатарському, і повідав, що сорок, а може, й сто тисяч років тому тут жили первісні люди, що цьому є докази – десь сімнадцять стоянок і поселень печерних жильців…

Ого-го! Така неприступна і така приваблива, така близька, і така недосяжна. Ак-Кая. Біла Скеля. Друга наша кримська любов після Чорного моря.

Вже в мікроавтобусі, коли всі рушили далі, Мія знову взялася теревенити з Айдером, але, помітивши у вікні, біля підніжжя скелі, чорні рухливі цятки овець, умить відволіклася, скрикнувши:

– Софіє, Ліє, дивіться, геть як блішки на шерсті великого піренейського гірського пса! О, тепер і я, і ви знатимете, на кого був схожий наш красунчик Вулкан! – згадала чотирилапого улюбленця дитинства. – На кримську Білу Скелю! – розсміялася. – Як же добре, що ми її побачили, шкода, Вулкан не дожив, а то ми йому розказали б…

Дівчата й собі звели вуста в півусміхи. Ох, уже ця веремія Мія…

Та поїздка вдалася. Як славно і бурно почалася, так само протривала й закінчилася. Дівчата побували у Феодосії та Коктебелі. Син тітки, їхній тро– чи чотириюрідний брат, без попередження й підготовки завіз їх на дикий пляж, де вони натрапили на поодиноких відпочивальників-нудистів, що не боялися холоду (о, скільки то було вражень, а потім вереску й реготу!). Ходили, певна річ, «у гості» до Айвазовського (у картинну галерею, де раніше був будинок художника), бачили «його» прославлене Чорне море і його Анну.[37] А ще піднімалися на «чорну гору» Кара-Даг і бачили її Золоті ворота, смакували рибним жульєном, креветками, солодкою пахлавою і навіть пили каву по– турецьки, приготовлену на розпеченому піску. Лія запише в щоденник:

Щось нове й завжди бажане прийшло в наше життя. Щось таке, чого ми не мали кожного дня біля себе, тому хотіли повернутися туди, де почувалися інакше, не так, як удома. Там стільки повітря, сонця і води! І ми, як три рудих і диких вітриськи, давали волю своїм голосам… Бо вдома ми, зазвичай, мовчали.

На тому й розпрощалися. Домовилися, що Мія надішле фото з квітника Айдеру, перед цим вона зателефонує, а він продиктує адресу.

Він ще не зник у вокзальному натовпі, а вона вже знала, що нікуди нічого відправляти не буде. Бо ні до чого це не приведе. Коли ясно, що діло безрезультатне, то нащо його починати? Вона відчувала не просто далеку відстань між ними, а цілу прірву. І це були найгірші емоції, які вона будь-коли виявляла. Серцем ця смілива, на перший погляд, півдівка так хотіла ще не раз побачити й почути цього хлопця, а розум перекреслював усі бажання.

І тепер, коли хлопець на ім’я Айдер зустрівся їй тут, на березі річки, Мія, лежачи на своєму вузькому ліжку в «триквартирнику», згадала себе, п’ятнадцятилітню, під час поїздки до Криму. Згадала зворушливі відчуття, що так несподівано виникли до темноокого говіркого водія, згадала Ак-Каю і свою безнадію. Звідки вона тоді взялася і досі нікуди не поділася? Чому було не зателефонувати і не написати Айдеру, як обіцяла? Що за сила сиділа всередині й щоразу зупиняла, не давала ступити і кроку до бажаного? Вона ж закохалася тоді по-справжньому, вперше…

У такі миті Мія себе ненавиділа. Бо усвідомлювала, що не здатна зробити щось сама, бо сумнівалася (а що як він її забув? а що як він не згадає нічого? а що як одружується, має дівчину? а що як не радий буде її чути? а що як не візьме слухавку?), і здавалася, і опускала руки, і осідала, як пара після великого дощу, приглушуючи всі бажання. Робила півкроку вперед, три назад – і залишалася ні з чим. Ось чому відтоді вона закохувалася лише в тих, хто ніколи їй не належатиме.