Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Від того дня ми почали жити порізно.
Каравела більше не виходила в небезпечні плавання. Певно, назавжди вона залишилася в сумній болотяній лагуні. Обростали тягучими ліанами щогли, старілися вітрила. Киль укривався наростами з черепашок. Днище точили морські черви торадо.
Милка більше не приходила до Павлика. Може, він і з нею посварився?
Від нудьги я взявся за Милчину книжку і прочитав усю. «Дюймовочка» мені не сподобалася. А «Олов'яний солдатик» сподобався. Це була смілива казка, хоча й з сумним кінцем. Я читав її три рази. А «Дюймовочку» більше не читав — було чомусь сумно.
Іноді я думав про те, як усе по-дурному вийшло. Стільки було хорошого, а потім одна коротка розмова — і все. Хіба так буває, коли справжня дружба?
Та хіба ж була несправжня?
Часом здавалося мені, що нічого не трапилося. Особливо вечорами. Я чув крізь тонку стінку, як Павлик ходить по кімнаті, соває поліна біля грубки, шелестить сторінками книги, у такі хвилини я був майже впевнений, що все можна поправити. Треба пройти через кухню, тихо потягнути на себе двері. Вони прочиняться з жалібним рипінням. Павлик ступить крок з напівтемряви і тихо скаже: «Прийшов… Хочеш хлібця?»
Мабуть, так і треба було зробити. Треба було… А я сидів один у своїй кімнаті й гортав давно прочитані книжки. Якось Павлик підійшов до моїх дверей:
— Владьку…
— Що? — відгукнувся я, і серце у мене підстрибнуло.
— Та відчини.
— Навіщо? — заприндився я. Дурна впертість подолала миттєву радість.
— Просто так, — тихо сказав Павлик.
— «Просто так» робить дурак, — холодно одказав я.
Павлик помовчав. Тоді повільно запитав:
— Важко чи що, відчинити?
— Мені мати не дозволяє нікому відчиняти.
Павлик постояв ще і пішов до себе, шльопаючи по підлозі відірваною підошвою підшитого валянка. Потім я почув, як він одягнувся і пішов з дому.
Я все ще стояв і дивився на двері, які не відчинив. Вони були у жовтих лусочках фарби, що облупилася. По лусочках незграбно дріботів, поспішаючи вгору, маленький сірий павук.
Я повернувся в кімнату, ліг на ліжко і відвернувся до стіни. У будинку було тихо й порожньо.
… Через тиждень Павлик з матір'ю виїжджали. Не знаю точно, що сталося. Подруга тітки Ганни поступилася їм чи то назавжди, чи то тимчасово маленьким своїм будинком на сусідній вулиці, а сама кудись поїхала.
Я стояв, притиснувшись щокою до шибок, і дивився, як Павлик виїжджає.
День був теплий, але сірий і сумний. Низькорослий понурий кінь підтягнув до ґанку широкі сани. Круглі боки коня були вогкі. Шерсть на них злиплася у криві короткі бурульки.
Десь серед гілок виразно горлав горобець: «Чнф!.. Чиф!.. Чиф!..» Кінь пряв вухами. Йому, певно, не подобався цей набридлий галас. Мені він теж не подобався.
Ганна Василівна і Павлик виносили речі. Знайомі стільці з «півнячими» спинками, тумбочку з фарфоровою кулькою замість ручки, жовту етажерку. Під відкритим небом ці речі здавалися маленькими і якимись беззахисними. Стали добре видні їхні подряпини й латки.
Павлик виніс одновухого ведмедя. Він поставив його на потерту валізу. Проте валіза лежала криво, і ведмідь повільно поїхав з жовтої клейончатої спинки. Павлик знову взяв його на руки і сам умостився на валізі, вчепившись ліктем за ніжку перекинутого столу.
Я квапливо відійшов у глиб кімнати: здавалося, що Павлик зараз обов'язково гляне на моє вікно. Він не глянув. Сидів і дивився на свого ведмедя, ніби вперше побачив. Мабуть, навмисне. Ну й нехай!
Ганна Василівна теж сіла в сани. Речей набралося небагато, їй вистачило місця. А візник не сів. Він смикнув коня за повід і повів з двору. Сани окреслили на вогкому снігу широке півколо і поповзли у відчинені ворота. Павлик затис ведмедя між коліньми і тепер тримався за ніжку столу обома руками. Він сидів зіщулившись, і я не бачив його обличчя. Бачив тільки сіру вушанку з розпущеними зав'язками. Потім сани сховалися за розчиненою половинкою воріт.
«Чиф!.. — репетував безглуздий горобець. — Чиф!..»
— Дурень, — сказав я йому. Щоб не заревіти.
Потяглися одноманітні, сірі дні.
Не можна сказати, що мене весь час гриз сум. Ні. Адже треба було і до школи ходити, і домашні завдання готувати. Треба було і в яр збігати, де, як і досі, каталися з крутих схилів хлопці. Погода стояла незрозуміла: не весна й не зима. Але сніг ще тримався. Я приходив додому в сутінках, промоклий, із грудочками снігу у валянках. Втомлений і тому сердитий. Роздягався, не відповідаючи на Тетянині докори. Потім сідав на ліжко обличчям до стіни і влаштовував для себе «кіно»: намагався так скласти пальці, щоб тінь від них була схожа на якогось звіра. Я добре вмів показувати «орла», «зайця», «собаку», «слона», але одні й ті ж фігури швидко набридали. Я починав вигадувати нові. Не дуже весела була ця гра, але все-таки…
Тетяну дратувало моє мовчання. Вона не витримувала:
— Ну що за людина! Сопе, мовчить увесь вечір! Якісь дулі показує! Дивитися нудно…
Коли ми були самі, я відповідав, не обертаючись:
— Не дивись.
Коли вдома була мати, я з сльозами в голосі вимагав справедливості:
— Мамо, ну чого вона прискіпується!
Мати заступалася:
— Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.