Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

— Розумію, — згодився Никодим. — То вона вмерла?

— По-перше, мене це зовсім не обходить, а по-друге, вона вмерла вже давно. Дайте мені цигарку.

Граф запалив і, майстерно пускаючи дим кільцями, глибоко замислився… Дизма помітив, що сьогодні Понімірський багато спокійніший, тому й наважився спитати:

— А чого вас не пускають у палац?

— Що?

— Я питаю, чого вас не пускають у палац?

Понімірський нічого не відповів і, витріщившись, довго дивився в очі Дизмі. А далі нахилився до нього і прошепотів:

— Здається, ви будете мені потрібні…

— Я? — здивувався Никодим.

— Тих-х-хо! — граф підозріливо озирнувся довкола. — У мене таке враження, що нас хтось підслухує.

— Це вам здалося. Нікого тут немає.

— Тсс! Брут! Шукай шпигуна, шукай!

Песик недоумкувато лупав очима на свого хазяїна і не рухався з місця.

— Дурна тварюка! — розсердився граф. — Пішов вон!

Він підвівся і, крадучись, обійшов навколо кущів.

Усівшись знову на лаві, повчально мовив:

— Обережність ніколи не завадить.

— Ви, пане графе, казали, що я буду потрібен вам, — почав Дизма.

— Так, я використаю вас як знаряддя, тільки ви повинні пообіцяти, що слухатиметесь мене. Звісно, нікому ані слова. Насамперед ви поїдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це вельми тупоголова і вельми поважна особа. Напевне, ви теж помітили, що шановні особи здебільшого дурні…

— Справді…

Понімірський іронічно скривився і додав:

— А ви, добродію, виняток із цього правила: ви хоч і дурні, а пошани до себе не викликаєте. Та це дрібниці. Тут є важливіша справа. Так от, тітка Пшеленська має величезні зв’язки і ненавидить Куника. Саме через це вона й допоможе вам у моїй справі.

— В якій справі?

— Мовчати, sapristi[5], коли я щось кажу! Куник оголосив, ніби я божевільний. Я! Ви тямите? І добився опіки надо мною. Так от, справа в тому, щоб тітка поставила на ноги… не знаю вже кого там… Словом, треба скликати консиліум, який визначив би, що я людина цілком нормальна. Розумієте?

— Розумію.

— Я напишу до тітки листа, відрекомендую вас як свого товариша; правда, ви схожі на шевця, але тітка так багне допекти Кунику, що повірить. Ви поясните їй усе, розповісте, що тут надо мною збиткуються, зв’язали мені руки й ноги, перехоплюють мої листи. Все це треба намалювати в найчорніших барвах…

— Ну гаразд, але…

— Тихо! Ви хочете спитати, що матимете за це? Так от знайте, що за це я ощасливлю вас своєю дружбою і дам вам довічну пенсію. Досить цього? Іду писати лист, а ви перед від’їздом до Варшави зайдіть сюди — візьмете лист і дістанете докладні інструкції. Але якщо донесете на мене, то пам’ятайте: уб’ю як собаку. До побачення.

Він свиснув на песика і, стрибнувши, зник у кущах.

«Це причинний, нема ніякого сумніву», — подумав Дизма.

Однак у тому, що розповів граф, було, певно, чимало правди. Адже сам Куницький казав, начебто він купив Коборів. І дружина та дочка ставилися до нього вороже. Звичайно, морочитися з цим благуватим і його планами не варто, але треба помізкувати, чи не можна тут мати якусь користь для себе…

Поки що Дизма не бачив ніяких таких можливостей, але кмітував, що знати чужі таємниці ніколи не завадить. Тим паче на його місці.

«В усякому разі я повинен якось вивідати, чи правда все те, що розповідав цей пришелепкуватий граф».

Никодимові спало на думку, що коли б ті звинувачення потвердилися, то можна було б настрахати Куницького. Отак міркуючи, Дизма вже біля самого палацу здибав лакея і довідався, що господар одіслав додому автомобіль, а сам не повернувся — справи затримали його ще на день.

Никодим зрадів з цієї звістки. Ще одна чудова, спокійна доба. Але з хворобою він постановив не зволікати. Все-таки буде ліпше, коли припадок ревматизму почнеться за цілий день до бесіди з Куницьким.

Отож під час вечері він почав немилосердно кривитися, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві жінки, а надто Ніна, співчутливо допитувалися, що з ним, а коли Дизма пояснив, що то ревматизм, вони одностайно висловили гадку: в усьому винен вологий клімат Коборова, через нього починаються припадки ревматизму. Пані Ніна навіть перепрошувала, що Никодима не попередили про це.

Саме тоді, коли Дизма допивав компот, біль став просто нестерпний. Никодим попросив вибачення і хотів уже йти до своєї кімнати, але пані Ніна веліла слузі підтримувати його, сама ж кинулася до хатньої аптечки по якісь ліки.

Дизма був цілком задоволений. Сцена вийшла чудово. Про це свідчила навіть заклопотана міна лакея, котрий допоміг йому роздягнутися і лягти в ліжко, а тоді приніс ліки.

Хвилин за п'ятнадцять у двері постукали.

— Прошу, — озвався Дизма і зразу ж почув голос пані Ніни:

— Як ви себе почуваєте?

— Знаєте, кепсько.

— Може, вам щось треба?

— Ні, дякую.

— Ну, то на добраніч. Сподіваюся, що завтра вам буде лучче.

— На добраніч, пані.

Стало тихо. Вечеря була добра, їв Дизма нівроку, і тепер йому дрімалося. Вже засинаючи, він подумав:

«А ця пані Ніна — симпатична баба… Графиня…»