Читати книгу - "Дім з вітражем"

Я лежала на землі, міцно тримаючи її за ноги трохи нижче колін, Аба тримала її руки. А вона не зважала на жодну з нас, вихилялася у навстіж відчинене вікно: забула зафіксувати його гачком. Натовп вливався в нашу вуличку і, як тісто, осідав на сходинках будинку міліції. Мама кричала в трубку:

— Пов’язали? Скількох? Коли?

Це гамір за вікном і привів нас із Абою в її кімнату.

— У жодному разі не можна допустити кровопролиття. Вже спускаюся.

Легко сказати, важко зробити. Її руки і ноги були закуті живими кайданками.

— Це розлючений натовп. У них у руках каміння. Якщо вони спробують взяти відділок штурмом, цим усе не закінчиться. Міліція матиме претекст застосувати силу. Я повинна туди піти.

Мої пальці на її кісточках стислися ще міцніше.

— А?.. — значуще запитала Аба.

— Вячеслав Максимович уже виїхав з дому, але поки він сюди під’їде, все може статися.

Вона почала висмикувати ноги, безрезультатно намагаючись звільнитися, питала когось по телефону:

— Затримані хлопці — це студенти?

Темний квадратик паркету, на якому лежало моє обличчя, пахнув пилюкою, чиясь нога колись виорала в ньому криву борозенку, яка мене приваблювала: якби ж то я могла зменшитися, як хлопчик-мізинчик, зменшити ще й маму, взяти її за руку, як Стара Миша — Дюймовочку, і крізь шпаринку завести під землю, де на нас чекатиме кімнатка з накритим столиком, у затишній білій домівці над берегом річки, тієї самої, якою пливли Марі та Лускунчик, коли той уже перетворився на вродливого принца.

Тим часом Мама нахилилася наді мною і кількома вправними рухами розігнула мої пальці, навіть не дивлячись на мене. Увертюра відзвучала, флейтистки вийшли перекурити, контрабасист відкинувся на спинку крісла, і тільки скрипалі напружено чекали потужного, як завжди, вступу солістки.

Я почула лише, як грюкнули двері квартири. Вихилившись у вікно, я побачила, як вона продирається до входу у відділок, як люди розступаються, щоб утворити для неї коридор, як скандують її чотирискладове російське прізвище. Вона йшла трохи невпевненою ходою, але причиною цього були туфлі на шпильках, які ковзали по бруківці; вдягнена вона була у блакитну сукню з рукавами з буфами, що стовбурчилися на плечах. Вона дійшла до сходинок перед дверима у відділок, піднялася на найвищу і зробила руками такий жест, ніби хотіла злетіти увись. Люди трохи притихли.

почала вона співати пронизливим сопрано, яке будило в уяві здогади про голоси сирен, а натовп вторив їй низькими, недобрими голосами.

Я не вірила своїм вухам. Вона казала, що вони з Чорноволом домовилися завжди пропускати цей куплет. Не через, боронь Боже, страх перед владою, а щоб не підкреслювати національних поділів і не образити людей із російським корінням.

— Браття! — крикнула вона, закінчивши останній куплет. — Навіщо ми зібралися зараз у цьому місці?

— Наших хлопців, — долинуло знизу, — хочемо звільнити…

— Чи ви згодні, щоб я була вашим послом доброї волі, щоб я пішла від вашого імені в міліцію і спробувала з’ясувати, чи є які-небудь підстави тримати їх під арештом? — далі запитувала вона, а до мене дійшло, що вона зараз зірве голос, що її вже не врятує ні пиття сирих яєць, ні трав’яні компреси — сьогодні ввечері вона просто фізично не зможе вийти на сцену, і її не виправдає навіть Марія Петрівна з відділу кадрів, весела жіночка-пампушка, яка завжди робить це для співачок у перші два дні місячних (так, ці дні є для них офіційним приводом для звільнення від виступів). Петрівна вела загальнодоступний календарик менструацій співачок, і коли в котроїсь із них наближався термін, попереджала: «Третього числа така і така розсиплеться». Те, що зробила Мама, — це теж «розсипка», про яку не дізнаються глядачі. Вони будуть розглядати завісу Семирадського у свої позолочені біноклі, потім почнуть з нетерпінням постукувати пальцями по поручнях оксамитових крісел, а тоді на сцену вийде директор театру й оголосить, що примадонна сьогодні не зможе виступити, бо оце саме бореться за незалежну Україну. Чи у відповідь на це повідомлення вони зірвуться з місць і почнуть плескати? Потопчуть книжечки з лібрето і всі разом кинуться до виходу, побіжать під наші вікна співати «Червону калину»? А може, Маріанну просто замінить одна з солісток, які вже давно чекають нагоди вижити її з театру?

«Вона пішла в міліцію з власної доброї волі, там її закатують і вб’ють», — думала я, лягаючи в ліжко, щоби спробувати врятуватися сном. Ляльки мої були дуже помучені, всі три: Аліна, Арина й Аглая. У них була своя кімнатка в ногах мого ліжечка, а в кімнатці — всі необхідні меблі: диванчики, столик і навіть шафа, зовсім наче справжня. Я сама шила для них одяг на дорослій швейній машинці марки «Зінгер», розчісувала їх і заплітала їм косички. Коли вони були неслухняні, я їх роздягала і лупцювала по голих задках. Коли я сердилася, то розвалювала ногами весь їхній дім, топтала меблі, посуд і сукні, а наступного дня влаштовувала все наново — і вони знову сідали пити чай вмитими й зачесаними, в гарних червоних черевичках. Мої ляльки виступали на сцені, вміли співати, але радше в естрадному стилі, як Софія Ротару, а не в оперному, як Мама.

— Це опір через спів, — сказала Аба комусь за стіною, в її голосі було чути втому. — Типово для українського народу. А що ще залишається?

Я могла спати — на відміну від людей під нашим вікном, які не розійшлися по домівках, не сховали прапорів