Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Брешеш, москалю, — підскочив до нього Чапка. — Все знає. І тебе теж. Ільїн вас послав сюди.

Чапка сказав це так упевнено, ніби давно вже знав про це. Веселий помовчав, роздумуючи, а потім спокійно відповів:

— Правильно, нас послав Ільїн. Ми з його роти. Задоволений? Я — Ковальов, це — Усов, — показав він на свого товариша.

— Оце інша розмова, — повеселішав ватажок. — Тоді сідайте до столу. Поговоримо. Тільки, по-моєму, на голодний шлунок не дуже приємно розмовляти.

Чапка наказав накривати на стіл.

— Та якнайкраще — я ж чекістів пригощатиму, — зареготав він.

Двоє бандитів зникли за дверима, двоє інших — підняли з підлоги побитого Степана.

— Цього поки що одведіть, нехай очуняє, — сказав Чапка.

Степана кудись потягли, а Ковальов і Усов побачили наведені на них чорні зіниці автоматів.

— Давайте, хлопці, без жартів, — суворо наказав Чапка. — Краще повечеряємо і побесідуємо.

Ватажок бандитів, задоволений тим, що йому пощастило уникнути хитро задуманої пастки, був гостинний. Він уявив собі, як лютуватимуть у райцентрі чекісти, коли дізнаються, що операція провалилась. «Погризе собі лікті Ільїн», — зловтішно думав Чапка, але найбільше радувала його думка, що хазяї «звідти» будуть задоволені, дізнавшись про викриття чекістів. Чапка тішився удачею і почав поглядати на полонених, як кіт на спійману пташку.

За кілька хвилин стіл був заставлений пляшками з самогоном, мисками з салом, холодним м’ясом, капустою, квашеними яблуками.

— Прошу, — сказав Чапка, широко розводячи руками, як це робить щедрий господар, зустрічаючи дорогих гостей. — Чим багаті, тим і раді.

Ковальов показав зв’язані руки. По сигналу ватажка хлопців розв’язали. Розтираючи занімілі руки, Ковальов і Усов сіли. Обидва проголодалися, але зараз їм було не до їжі. Бони знали, що на них чекає. Ковальов оглянувся навкруги і зрозумів: виходу немає, і ніяк не повідомиш своїх про те, що операція провалилась. Лишалось одне: вмерти з честю. Це було єдине, що вони могли ще зробити.

Після дводенного безрезультатного прочісування лісу капітан Ільїн вирішив дати солдатам відпочинок. Зупинилися на згарищі віддаленого хутора, спаленого торік бандитами. Від хутора уціліла тільки клуня. Тут можна було пересидіти негоду. Розмістивши солдатів і наказавши розпалити багаття, щоб обсушитись і зігрітися, капітан стомлено сів на купу зопрілого сіна і закурив. Нервове збудження, викликане подіями в Рудному, минуло, важка втома скувала тіло. Хотілося одного— лягти де-небудь і заснути міцним непробудним сном. Але тривога не давала спокою ні на хвилину. Ільїн турбувався про Ковальова, У сова і Луцеикжа, яких послав на складну, небезпечну і дуже рисковану справу.

Знаючи, що з львівської тюрми втекли кілька злочинців, він вирішив скористатися з цього і послати в банду Чапки своїх людей.

Потрапивши до оунівців, чекісти мали встановити місця схронів, склад банди, а потім повернутися сюди, на спалений хутір.

Спочатку все йшло так, як було задумано. Конвоїри доповіли Ільїну, що інсценізація вдалась. Затримані втекли, скориставшись непередбаченою зупинкою біля завалу. Один солдат, потираючи скроню, бурчав:

— Ковальов надто вже перестарався, мало не покалічив мене.

— Правильно зробив. У всякому ділі потрібна переконливість, — пояснив йому другий.

Здавалося, все було добре. Але, ще раз перебираючи в пам’яті деталі операції, Ільїн зрозумів, що поспішив і, можливо, наразив товаришів на смертельну небезпеку. Бандити можуть впізнати когось з них, а якщо й не впізнають, то навряд чи пощастить Ковальову зв’язатися з ротою: оунівці стежитимуть за кожним кроком новеньких, доки не впевняться в їхній відданості.

Ільїн відганяв ці думки, але тривога все владніше охоплювала його. На мить Андрій пригадав розумні, спокійні очі Ковальова, його добру відкриту посмішку і важко зітхнув. Поклавши планшет на коліна, капітан почав писати донесення командирові батальйону. Важко і неприємно доповідати про необачне рішення. Рука мимоволі намагається писати так, щоб хоч трохи пом’якшити провину. Перечитавши написане, він розірвав папір і жбурнув клаптики у вогонь. Потім швидко і чітко накидав кілька рядків, повідомляючи тільки факти.

Відіславши пакет, Ільїн погрівся біля багаття і потім оглянув хутір. Понад садибою простяглася сіро-біла стрічка дороги. Сніг, наметений хуртовинами, помітно осів. Зима вже минала. Вдень віяв по-весняному теплий вітер і тоді з пухнастих ялин дзвінко падали краплі, пробиваючись крізь наст до землі. Час від часу з дерев зривалася шапка мокрого снігу, і гілка, звільнена від тягаря, весело гойдалась у повітрі.

«Весна іде», — подумав Ільїн, глибоко вдихнувши свіже повітря з запахом хвої, кори дерев, і невиразний смуток ще дужче огорнув його. Біля воріт росла тоненька молода берізка. Дивлячись на неї, Андрій раптом згадав Ганку, і на серці у нього потеплішало.

На дорозі почувся тупіт, з-за повороту виїхала підвода. Вартові зупинили її. Ільїн підійшов ближче і здивувався, побачивши Христину Іванівну. Одягнута в кожух, вона сиділа на санях і щось пояснювала солдатам. Помітивши Андрія, жінка чомусь зніяковіла і надто голосно привіталася з ним. Капітан поцікавився, куди вона їде.

— На хутір, там у мене кум живе, дід Остап. Може, чували?

— Чував, чував, от тільки не знав, що він ваш кум, — посміхаючись відповів Ільїн. — Ну, то щасливої дороги, Христино Іванівно. Не страшно самій у лісі? Чи, може, провідника дати?

— Та ні, що ви. Кому я потрібна, стара, негарна, — пожартувала Христина Іванівна, але