Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!

Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!

На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.

Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком «орлятам» допровадити Софійку до білої табірної лікарки.

Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.

Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили… кучеряві літери!

Поморочившись із дрібним шрифтом та ще й із менш знайомою французькою мовою, здивовано прочитала: «Марі від Ніколя».

Це медальйон Марії, Казимирової мами? Справді, вона ж завжди купалась у тих місцях! Але чому від Ніколя? Годі! Більше терпіти не зможе!

Скориставшись тим, що ніхто не бачить, і забувши поранення, Софійка поспішила до замку.

— Ви прийшли?! — Від зворушення Завтрашній заламав руки й упав перед гостею навколішки. — Я так ждав, так ждав! Ви бачили, як плакало небо? Воно вже вилило всі сльози і готувалось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!

Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.

— Ви чули мою «Місячну сонату»? — чіплявся їй за одяг. — Це вже була не «Місячна», це була «Ридаюча соната»! Адже що таке музика, Софі? Музика — це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!

Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.

— Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!

— Досить. Заспокойтесь.

Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:

— То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!

— Все зроблю, як накажете, люба Софі!

— Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? — простягла на долоні медальйон.

— Це — моєї матки! — вражено обмацував знахідку. — Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?

Та Софійку важко було зупинити:

— Питання друге: що тут написано?

— Напис? Я не знав, що тут є напис! — витріщив очі Казимир. — «Марі від Ніколи»? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!

На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.

— Що ж, тоді запитання третє, — не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. — Де… перепрошую, але де ваша могила?

— Єзус Марія! — жахнувся Завтрашній. — Про що ви?

— Ну… про те, де вас… поховали, коли ви… ну, коли ви померли…

Привид замахав руками:

— Цей замок — моя могила! Я сам собі могила, Софі!

— Тобто вас не ховали?

— Ні, мила панно! Я просто спочатку худнув і висихав, потім прозорішав і прозорішав. Поки нарешті зник… Випарувався. Себто я залишився, але мене перестали бачити. Марно викликали поліцію і лікарів. Ніхто нічого не збагнув. Я також!

Здається, знов усе безнадійно заплуталося. Зараз-зараз, ось трохи переведе увагу на інше, розвіється. Може, Ян покаже їй кімнати?..

— Моя ванна! — підвів Софійку до вмурованої у підлогу, обкладеної узорчастим кахлем виямки. — Поруч були розкішні вмивальники. Вони їх зняли й вивезли, а відірвати кахлів од ванни так і не змогли.

Дивно: сто років тому вже будували такі ванни, а в їхньому таборі немає навіть душових кабін! Дітей раз на два тижні автобусами возять у Дукаті до сільської лазні. Чому воно так?

З ванної рушили до іншої зали.

— Ой, не сюди! — Завтрашній вхопився за голову й кинувся далі. — Тільки не сюди! Ходімо далі, я… я покажу вам!..

— Е ні, голубчику! Так діла не буде! — вхопила його за поли камізельки й заштовхала (леле, яке ж худюще!) назад у кімнату. — Або ви розказуєте, або я йду геть!