Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

На терасу вийшов Дікі й налив собі коктейль із глечика на столі. На ньому були погано попрасовані білі парусинові штани та лляна теракотова сорочка під колір його засмаги.

— Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника.

Том посміхнувся.

— Я привіз тобі купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кілька пар шкарпеток.

— Ти знаєш мою маму?

— Мені пощастило познайомитися з твоїм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, і він запросив мене до себе на вечерю.

— Справді? То як там моя мама?

— Вона сиділа з нами цілий вечір. Але мені здалося, що вона швидко втомлюється.

Дікі кивнув.

— Цього тижня я отримав листа про те, що їй стало трохи краще. Принаймні немає якихось видимих погіршень, правда?

— Гадаю, що немає. Мені здається, що кілька тижнів тому твій батько мав більше приводів для хвилювання. — Том завагався. — Він трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому.

— Герберт завжди через щось хвилюється, — відказав Дікі.

Мардж зі служницею винесли з кухні паруючі спагеті, велику тарілку салату й нарізаний хліб. Дікі й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалік від пляжу. Власник збирався збільшити терасу, щоб було місце для танців. Вони обговорювали це повільно, не минаючи жодної деталі, ніби мешканці невеликого містечка, яких цікавлять найменші зміни, які відбуваються навколо. Том не мав що сказати.

Більшість часу він оглядав персні Дікі. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камінь у золотій оправі на середньому пальці правої руки та перстень із печаткою на мізинці іншої руки, більший і кращий, ніж той, що його носив містер Ґрінліф. У Дікі були довгі кістляві пальці, трохи схожі на його власні, подумав Том.

— До речі, перед від’їздом твій батько показував мені верфі компанії «Бурк-Ґрінліф», — сказав Том. — Він розповідав, що там багато змінилося, відколи ти поїхав. Побачене мене дуже вразило.

— Мабуть, він і роботу тобі пропонував. Він завжди шукає перспективну молодь. — Дікі обертав виделку, акуратно накручуючи на неї спагеті, а тоді запхав її до рота.

— Ні, не пропонував. — Том відчував, що обід минає геть кепсько, гірше нікуди. Невже містер Ґрінліф повідомив Дікі, що він приїде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дікі просто був поганий настрій? Одне він знав напевне — Дікі дуже змінився, відколи Том бачився з ним востаннє.

Дікі приніс відполіровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10] і встромив вилку в розетку на терасі. За кілька секунд з’явилися чотири невеличкі чашки кави, одну з яких Мардж віднесла на кухню служниці.

— У якому готелі ти зупинився? — запитала Мардж у Тома.

Він посміхнувся.

— Поки що ні в якому. Що можеш запропонувати?

— «Мірамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджіо», але…

— Кажуть, що «У Джорджіо» в ліжку водяться пульчі, — перебив її Дікі.

— Це блохи. «У Джорджіо», звісно, дешевший готель, — серйозно сказала Мардж, — але сервіс…

— Паскудний, — докинув Дікі.

— Ти сьогодні в доброму гуморі. — Мардж повернулась до Дікі й кинула в нього дрібкою сиру.

— У такому разі я краще поселюся в «Мірамар», — підводячись, сказав Том. — Мені вже час іти.

Жоден з них не став його відмовляти. Дікі провів його до брами.

Мардж залишилась на терасі. Том гадав, чи Мардж і Дікі крутять роман на кшталт класичного faute de mieux[11], який не обов’язково помітний для оточення, бо жоден із коханців не виявляє надто багато ентузіазму. Мардж закохана в Дікі, припустив Том, але Дікі ставився до неї байдуже, наче поряд із ним сиділа не молода дівчина, а п’ятдесятирічна служниця-італійка.

— Мені б хотілося подивитися на твої малюнки, — сказав Том.

— Добре. Ну, гадаю, ми ще побачимось, якщо вже ти тут залишаєшся, — і Том подумав, що він сказав це лише тому, що згадав про свій купальний халат і шкарпетки.

— Дякую за обід. До зустрічі, Дікі.

— До зустрічі.

Залізна брама з брязкотом зачинилась.

Том винайняв собі номер у «Мірамарі».