Читати книгу - "Життєві аналогії"

Або хоч і тепер. По дорозі об'явлені нові роботи: прокладається другу лінію, отже треба возити пісок для баласту. Встановлюється кілька пар нових робочих потягів, — і це робить де-який рух серед товарних машиністів. Річ у тім, що бригади отих баласних потягів, окрім звичайної платні, з огляду на особливо важкі умови роботи, дістають ще добові. Видима річ, що кожному хочеться заробити, тобто попасти на баласний поїзд.

— Хоч і помучишся, так зате ж і на сорочку можеш заробити,— казали машиністи.

А робота, справді, була тяжка. Властиво, не робота сама, а умовини, серед яких вона провадилася. Цілий тиждень машиніст і помічник не мають можливости злізти з паровоза. Тільки в неділю, коли робітники «кар'єра» святкують, машиніст може приїхати додому, де, само собою, спить цілий день, бо за тиждень вимориться, вибрудниться,— рад добратися до чистої постелі. А прийде ранок — знову лізь на паровоз, знову спи цілий тиждень на вугіллі, уривками, по три, по чотири годині на добу, знову ходи цілий тиждень в салі, мазуті, сажі.

Не кожний і в силі винести таке, багато машиністів простуджуються і хоріють. Бо на паровозі нема де сховатися від усяких атмосферичних змін, — отже жити весь час доводиться під голим небом. Добре, коли стоїть погода — а як дощ? Тоді машиніст мокне й удень, і вночі, лягає на дошки коло топки й висушує один бік, а другий в той час січеться дощем; потім повертається й сушить той, а цей мокне. І так далі.

І — дивна річ — нікому не приходило в голову хоч як-небудь змінити ті умови; навіть самі машиністи були на тім пункті якісь цілком байдужі. Вони ж могли б, наприклад, поставити щити[17], але самі не хотіли; кажуть, літом і без того душно на паровозі; а ставити на ніч і здіймати на день — обридає. Само собою, в наслідок такої байдужости було те, що частенько, замісць добавочного заробітку, машиніст, захорівши, тратив і звичайний, але й це діла не міняло.

Терещенко обурювався на такі «порядки», ще будучи помічником. Він уже тоді агітував за те, щоб машиністи подали колективну заяву про зміну цих умов. Але тоді ніхто не хотів слухати «мальчишки», хоч усім було видно, що мальчишка говорить діло. Тепер же, коли Терещенко сам став машиністом, а на дорозі знову виявилася потреба в кар'єрних роботах, він рішив за всяку ціну добитися поліпшень. Підбивав товаришів до колективної заяви, але машиністи не хотіли.

— Ти будеш їздити, а я заяву підписуй? — говорили вони, бо й справді це поліпшення могло торкнутися не всього колективу, а лише тих, хто був призначений у кар'єр.

Тоді Терещенко рішив сам іти до начальника депа. Той стрів його ласкаво.

— А, Терещенко! Мабуть знов прийшов про щось просити?

— А ви чи не вчилися часом у того... як його... у паризького професора, що вмів думки відгадувати?

— Хіба вгадав? — сміявся начальник.

— Вгадали. Бо я, справді, прийшов просити, а про що — тому йдуть пункти.

— Послухаємо, послухаємо.

— От мене тепер призначили на кар'єр.

— Кажи спасибі.

— Та не дуже й є за що.

— Як так?

— Та так. Ви знаєте, що таке — прожити цілий тиждень на паровозі?

— Знаю, знаю, голубчику,— сам колись їздив.

— Та їздити ви їздили, я знаю, але — як ви їздили? По-інженерському, з прохладою: захотів — поїхав, не захотів — не поїхав. А по робочих поїздах так ви й зовсім не бували, а я бував і знаю, ще помічником їздив на них, проклятих, і вони ось де в мене сидять. Та ще паровоз у нас був тоді — унеси ти моє горе на горохове поле. З трьох отих нещасних дощечок на підлозі не ставало тільки двох. Не знаю, як ви, а я думаю, що на голому залізному фартуху[18] спати куди як неспособно. Ну, і мостишся на одній отій дощечці та цілу ніч про те тільки й думаєш, як би з тієї дошки не скотився. Груди коло топки жаряться, а в спину дощ поре. Перевернешся на другий бік — спина висохне, а груди вимокнуть. Ні, за таку роботу мерсі.

— А чого ж ти хочеш? Відмовляєшся від робочого поїзда?

— Та ні...

— Так чого ж тоді тобі треба?

— Та дайте ж мені сказати, нарешті, господи! Я прийшов просити вас, щоби ви дозволили відігнати в кар'єр один товаровий вагон, поставити його там десь на боці, щоби паровозна бригада мала змогу хоч годину-другу переспати в сухому.

Начальник депа задумався. Він бачив смисл в проекті Терещенка й оце обдумував, як би то краще виконати.

— От бачиш, який ти,— казав він,— ніхто не просить вагона, навіть старі машиністи, а ти, такий молодий... Сором. Ти б посоромився.

— Сором тільки красти, а про своє здоров'я дбати не сором. Що ж до старих, то про них нічого й говорити.