Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Він докладно виклав свої погляди на життя та світ і дуже швидко зійшов на метафізику, до якої нібито поставлена вимога найти слово, що розв’язувало б усі загадки.

Потім дуже чітко з’ясував цю задачу і перейшов до відповіді на неї.

Ти знаєш, мій друже, що з того часу, як у школі я пройшов філософію, мені стало ясно, що до умоглядної філософії немає у мене жодного хисту, і я цілком зрікся праці на цій ниві. З того часу я багато дечого полишив для себе нерозв’язаним, не раз відмовлявся від пізнання і розуміння деяких речей і, як ти сам радив мені, покладаючись на власний розум, на внутрішній голос, наскільки це було мені під силу, ішов своїм власним шляхом. Так ось мені видалося, що цей красномовець дуже майстерно зводить міцну словесну будову. Але я не бачив у ній саме того, що хотів би знайти, і тому вона була для мене художнім витвором, вишукана досконалість котрого служить лише для втіхи очей. Проте я охоче слухав пишномовного супутника, який відволікав мою увагу од болей і страждань. Він легко заволодів би мною цілком, коли б йому вдалося вплинути і на мою душу так, як на розум.

Тим часом ніч непомітно минала; в небі зайнялась передсвітанкова зоря. Я злякався, коли глянув на схід, і побачив, що обрій забарвився різноманітними кольорами — це віщувало чудовий сонячний день. І в ті ранкові години, коли тіні лягають найдовші, ніде не було для мене серед чистого поля ані захистку, ані притулку. А я ще був до того ж і не сам! Я поглянув на свого супутника і від страху аж завмер. Це був не хто інший, як чоловік у сірому сурдуті. Він засміявся, побачивши моє збентеження, але говорив без угаву, не даючи мені й слова мовити.

— Нехай наша взаємна вигода на деяку хвилю з’єднає нас, як це й буває в світі. Розлучитися ми завжди матимемо час. Оцей шлях повз гори — єдиний, яким ви мусите їхати, хоч ви про це раніш і не думали. Вниз у долину вам їхати не можна, а вертатися через гори, звідкіль ви приїхали, і поготів. Цим шляхом якраз і я мандрую. Але я бачу, що схід сонця вас лякає. Ну гаразд, я вже позичу вам вашу тінь на час нашої спільної подорожі, а ви зате мусите терпіти моє сусідство. Вашого Бенделя біля вас нема, і я можу вам добре прислужитися. Ви не любите мене, це шкода. Але ви можете мене використати. Не такий страшний чорт, як його малюють. Правда, вчора ви мене таки добре роздратували, але сьогодні я вже на вас не гніваюсь. Я вам допоміг скоротити час у дорозі, адже ж так? Ну беріть свою тінь, пробуйте!

Сонце вже зійшло. Дорогою назустріч нам ішли люди. Я прийняв пропозицію, хоч і з внутрішньою огидою. Посміхаючись, він розстелив на землі мою тінь, і вона вмить зайняла своє місце на тіні коня, весело затрусивши поряд зі мною. Та на душі в мене було дуже смутно. Я проїхав повз гурт селян, що шанобливо, знявши шапки, зійшли з дороги перед багатим чоловіком, і поїхав далі. Серце мало не вискочило мені з грудей, коли я жадібним оком поглядав униз на тінь, яка колись була моєю і яку я тепер взяв у борг у чужого, ба! навіть у ворога.

Але він ішов безтурботно поруч зі мною та ще й насвистував якусь пісеньку. Він — пішки, я — верхи! Втекти! У мене аж голова пішла обертом. Спокуса була дуже велика. Я раптом смикнув за повіддя, стиснув коня острогами і повним галопом помчав на бічну доріжку. Але тінь за мною не пішла. На повороті вона сковзнула а коня і стала чекати свого законного хазяїна. Засоромлений, мусив я вертати назад. Чоловік у сірому сурдуті, спокійно досвиставши свою пісеньку, висміяв мене, посадовив мою тінь знову на місце і повчально сказав, що вона тільки тоді міцно пристане і залишиться при мені, коли я знову її придбаю у власність.

— Я міцно держу вас за вашу тінь, — сказав він, — і ви не здихаєтесь мене. Такій багатій людині, як ви, тінь конче потрібна, інакше й бути не може. Вас тільки за те ганити треба, що ви раніше цього не передбачали.

Я їхав далі тим же шляхом. Усі вигоди життя, ба навіть розкіш, знову були до моїх послуг. Я міг легко і вільно скрізь їздити, бо тепер у мене була тінь, хоч і позичена. Мене скрізь зустрічали з пошаною, яку взагалі викликає багатство. Але на серці у мене була смертельна туга. Мій дивний супутник, що видавав себе за скромного слугу найбагатшої людини в світі, понад усяку міру спритний і розумний, у всьому догоджав мені надзвичайно. Одним словом, це був справжній взірець камердинера багатого пана. Але він і на хвилиночку не відходив від мене і завжди безнастанно з непохитною певністю торочив мені, що прийде час і я врешті буду змушений за всяку ціну покінчити справу з тінню хоч би для того, щоб він відчепився. Отож цей нахаба для мене був такий же набридливий, як і осоружний. Я його таки добре побоювався, бо потрапив до нього в повну залежність. Він міцно держав мене в лапах після того, як вернув мене до розкошів світу, від яких я втік. Я мусив зносити його балаканину, бо почував, що в якійсь мірі він має рацію: багач мусить у світі мати тінь, і коли я хочу втриматись на тому становищі, на якому завдяки його старанням опинився, то це єдиний вихід. Але я твердо стояв на одному: після того, як пожертвував своїм коханням, після того, як життя мені стало немиле, я не хотів продавати цьому поганцеві свою душу навіть за всі тіні на світі. Я не знав, чим все це скінчиться.