Читати книгу - "Багряний рейд"

— У Фоміна — чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.

— Ага, — кивнула Майя. — Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?

Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.

— Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.

— Здогадуюсь. Нічого дивного. — Майя знизала плечима. — Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.

— Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

— Чому? — слухняно спитала Майя.

— Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?

— Улянич Тетяна, — відповіла, ніби рапортувала.

— Отак відразу впізнала?

— Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала — раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.

— Зате пам’ять хороша, — гмикнув Гордієнко. — Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.

— Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?

— Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири — родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час — мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права — жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»

Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.

— Тепер твоя Улянич замість ордера на нове житло отримає справу як ворожий агент.

— Німецький? — уточнила Майя.

— Не знаю. Ворожий, — знизав плечима Гордієнко.

— Хіба є інші вороги?

— Не тягни мене за язика, — буркнув дільничний. — Сама знаєш. Є ті, хто небезпечніший за німців тепер. Хоч би бандерівські банди. Забула, як навесні тут виявили їхніх попів, у Мотижині? Визнали себе членами цієї їхньої ОУН. Готували базу для антирадянського повстання. Таємні служби проводили. Автокефали чи як їх там.

— Чула. Як це пов’язано?

— Не будь наївною, Майко. Комусь пасує, тобі — ні. Усе пов’язане. Логічний ланцюжок. Пригадай, які тут у той час бої по лісах були. Люди думали — фронт сюди прорвався. А то, виявляється, бандерівські рейди по наших тилах.

— Придушили.

— Їх не задушиш, — мовив Юрій багатозначно. — Читай газети. Не передовиці, а там, де дрібніші колонки. На Західній Україні антирадянська пропаганда дика, шалена, потужна. Там, кажуть, більша частина населення озброєна і тільки й чекає команди. Чув, там у окремих місцях наші змушені тримати цілі гарнізони. А сили на фронті потрібні. Бандерівці ж відтягують їх на себе. Отже, працюють на німців. Як і весь цей час на них працювали. Буржуазний націоналізм, отак це називається.

— Про це я наслухана, не глуха, — відрізала Майя, але відчула — надто різко, тож швидко пом’якшила тон: — Юрку, ти там біля начальства справді ближче. Вас на нарадах просвіщають. Знаєш більше. Поясни, до чого тут Тетяна Улянич. І я заразом.

— Ти перебиваєш, — дорікнув Гордієнко. — Я ж тобі від самого початку розказую, як шкільні вчителі. Словом, бандерівці-західняки ніяк не заспокояться. Не вдалося взяти нас наскоком, із тилу — ведуть тут свою націоналістичну пропаганду тихою сапою. Серед іншого, як нам розтлумачили, спекулюють на єврейському питанні. Накручують людей проти єврейського населення. Чула ж слово «жидокомуністи»?

— Було. Німецька пропаганда.

— Байдуже, чия, — відмахнувся Юрій. — Головне, комуністична, читай — радянська влада називається в них жидівською. Провокуєш ненависть до єврейської нації — це водночас і ненависть до нашої справедливої влади. Є ще один момент, зовсім недавно до нас довели: світовий сіонізм може на цьому ґрунті піднятися.