Читати книгу - "Перли і свині"

class="book">А потім – дзвінок Мусія, що перевернув і без того перешкереберчене наше життя. Мусій хихикав на тому кінці дроту: зараз прийдуть усім нам кранти, а якщо не нам, то Абрахаму точно, все у мене на флешці, все на флешці, старий. Приїду і розкажу потім, ага, о’кей. І ось ми на дачі і розглядаємо кольорові картинки життя Абрахама Лі, правої руки президента і лівої – мера. Спочатку це мене не вразило. Я відмахнувся від усього, але Мусій підготував інший формат: педофілія з асфіксією. Харчове діло у нас, але пахне довічним. Алі – хлопчик десяти років, араб чи не араб, відсмоктував у дяді Лі, нишпорив по кватирках, виносячи потрібне і непотрібне барахло. Ось так. Під час оргазму Абрахам Лі просто загриз його.

Рита з Лі були вхожими у світські салони, і її часто приймали за його дружину або наречену. Екзальтовану, блискучу. Вхід нам туди був заказаний. Хіба що підносити кельнерам таці. Але Мусій, в’юнкий єврей, затягнув шефа до вбиральні в якихось термінових справах і прокрутив ролика від початку до кінця. Похитуючись на носаках, з руками у брюках, Абрахам Лі мовчки дивився. Він усміхнувся, а потім витягнув револьвер двадцять п’ятого калібру. Але смерть минула Мусія. Гадюка не може убити панцерника. Куля розірвала тканину на піджаку і пройшла під шкірою.

– Ось і все, – почулося позаду. Абрахам Лі обернувся і побачив Риту, що все знімала на кінокамеру. – Ось і все, – повторила вона.

Так ми заснували могутню мультимедійну компанію. Абрахам Лі щез, гадаю, ненадовго, але всі бажали, щоб його зжер бродячий пес живцем і з теплими кишками.

Розділ другий
Дорога

Кохання – це кохання. Жінку кохають, а люблять смажену свинину, – так заявив Ізраїль Бек, добре хильнувши з горла віскі. А потім вийшов на двір – швидше, відлити і заночувати під теплим вересневим сонечком у купі з гнилим листям, а прокинутися з відмороженими вухами. Ми лишилися удвох. Рита стягнула светр через голову. Її трохи обвислі груди вистрибнули нагору. Соски стриміли і взялися прищиками. Ми лягли, тримаючись за руки, на ліжко, не відриваючи очей. Ми цілували одне одного з ніжністю, без дикої тваринячої похоті. І лише тоді, коли я увійшов у неї, вона застогнала, як квилять всі самки при зачатті. Потім ми вийшли на терасу; вона підняла голову і сказала:

– Яка біла, яскрава зірка…

– Холера, це ж ракета.

Коли Ді1 сказали, що це буває, то він, безперечно, заявив у раду старшин. А так у свідомості Ді1 такого не існувало. Він усе прийняв за галюцинацію, бо вчора добре-таки перебрав обліпихової настоянки з Ді4. Вони сусідили… Дружини їхні, розплилі ропухи, що вже не могли навіть піднятися у повітря, вічно сварилися і називали одна одну клятими іддами.

Ізраїль Бек вийшов відлити. Під ногами він побачив фіолетову смугу, що перетинала навпіл ділянку Лісовські, тобто мою ділянку. Він дістав свого обрізаного пісюна і помочився за лінію. І тут його шарахнуло током, та так, що стримів догори майже три дні. Він зайшов до хати, щоб сказати мені:

– Блядь, що у тебе твориться у дворі?

І тут шарахнула ракета. Білим, а потім червоним лезом завалила відразу чотири квартали, що падали, як доміно або кремовий торт чи тістечка бізе.

– Почалося, – спокійно сказала Рита. – Тільки на що ми їм здалися?

– Для проформи, – мудро зауважив Ізраїль. – Ходімо щось покажу.

– Що у тебе з чуприною? – мимохіть поцікавився я.

– Зараз ми і дізнаємося, – мурчав він.

– Це у тебе алкогольний перемик, – відповідаю я. – Піди проспися.

Але він з упертістю єврейського віслюка тягнув мене на галявину. Рита стояла і дивилася, як рожевим займається третина міста, і ніжні печальні тіні смерті бігали її обличчям маленькими саламандрами. І ми зовсім нічого не побачили. Рита, мило, пальчиками ноги, торкнулася чогось на землі і зникла. Я упав на сраку. Ізраїль захихикав і зробив добрячий ковток віскі. Наразі Рита повернулася.

– Там чудово! Там чудово! Там чудово! – все повторювала вона.

– Де там? – запитав я, піднімаючи своє гузно з землі.

– Піди подивися.

– Якого хера, один біс, почався Армагеддон, – сказав я.

Нарешті Ізраїль Бек звернув стривожений погляд на палаюче місто.

– Ага, – тільки і сказав. І ми всі троє переступили фіолетову стрічку…

Ді1 займався розробкою імунодефіцитної бактерії. Справа полягала в тому, що динозаври були зовсім позбавлені імунітету. Вакцини, що її розробили кілька тисяч років тому, вистачало на п’ять уколів, значить, на п’ять життів. Це був ліміт, і на блошиних ринках ці капсули, які вони носили в нагрудних кишенях зліва, показували, скільки хто протягне на цьому світі. З ранку Ді1 прокидався з думкою, що останнім часом його дружина видалася йому трохи нав’язливою: «Тільки усе рявкала, хоч би шкарпетки заштопала. Я – поважна особа, і вона зобов’язана піклуватися про мене. Яка ницість! А за неохайність, бридкий запах члени комітету «йдуть з ложі», тобто їх ґречно випихають в зад ногою». Він вийшов під чисті небеса, замовив авто і рушив далі, не дочекавшись, обтяжений державними ділами. Він проминув хатку Ді2, Ді4… Ді15. «Ого, – сказав він собі, – вони не мруть, а розростаються!» І так він собі йшов, підгрібаючи золоте листя шикарними черевиками.