Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

Джавіц бачить, як прибуває публіка, як заповнюється людьми павільйон, і думає все про одне й те саме: «І що я тут роблю? Адже нічого цього мені не треба. Та й узагалі мені не треба нічого й ні від кого — адже я маю все. Мене вважають знаменитим усі, хто має бодай якийсь стосунок до світу кіно, я маю всіх жінок, яких мені захочеться мати, хоч я негарний і погано вдягнений. Я принципово залишаюся таким, який є. Давно минули часи, коли в мене був лише один пристойний костюм і в тих рідкісних випадках, коли мене запрошували на якийсь ланч Суперкласу (після тривалих принижень, обіцянок, благань), я готувався до такого ланчу як до чогось найважливішого на світі. Сьогодні ж я знаю, що змінюються лише міста. Усе ж інше, що тут відбувається, легко передбачити наперед, і воно пробуджує в мені лише почуття нудьги й огиди.

Одні казатимуть: вони у захваті від того, що я роблю. Інші називатимуть мене героєм і дякуватимуть за той шанс, який я даю людям, що втратили надію одержати його десь інде. Жінки вродливі й розумні, з тих, які не дають себе обманути видимістю, помітять товкотнечу навколо мого столу, запитають в офіціанта, хто я такий, і відразу почнуть шукати нагоду наблизитися до мене, переконані в тому, що мене цікавить лише секс. Усі вони, абсолютно всі, хочуть щось попросити в мене. Тому вони вихваляють мене, підлещуються до мене, пропонують те, чого, на їхню думку, я потребую. Але все, чого я потребую, це щоб мені дали спокій.

Я вже побував на тисячах урочистих обідів, таких як цей. Й у мене не було жодної конкретної причини, щоб прийти сюди, — якщо не брати до уваги те, що я неспроможний заснути, попри те що прилетів сюди на своєму приватному літаку, справжньому технологічному чуді, здатному подолати відстань від Каліфорнії до Франції на висоті понад одинадцять тисяч метрів, не зупиняючись на дозаправку. Я наказав перебудувати салон: хоч цей літак може перевозити вісімнадцятеро людей з усім можливим комфортом, я наказав залишити тільки шість крісел для пасажирів і чотири крісла для екіпажу, що перебуває в окремій кабіні, за стінкою. Тепер щоразу, коли мене хтось запитує: «Чи не міг би я полетіти з вами?» — я незмінно маю поважну причину: «Я взяв би вас зі щирим задоволенням, але, на жаль, у мене нема вільних місць».

Джавіц обладнав свою нову іграшку, яка коштувала йому сорок мільйонів доларів, двома ліжками, столом для конференцій, душем, надійною системою звукоізоляції, двома кавоварками, мікрохвильовою піччю для екіпажу й електричною плиткою для себе (бо він терпіти не міг розігріту їжу). Джавіц пив лише шампанське й був завжди радий тим, хто хотів би випити з ним пляшку «Моет-і-Шандон» 1961 року. Але в літаку були всі види спиртних напоїв, якщо комусь шампанське не смакувало. А на двох великих рідкокристалічних екранах завжди можна було подивитися найновіші фільми, які ще не демонструвалися в кінотеатрах.

Його реактивний лайнер був одним із найкращих у світі (хоч французи й похвалялися, що їхній «Дассо-Фалькон» має кращі характеристики), але попри всю його могутність та всі його гроші, він був безпорадний змінити час на годинниках Європи. У цю мить у Лос-Анджелесі була тільки 3.43 ранку, й лише тепер йому по-справжньому захотілося спати. Усю ніч він перебув на ногах, переходячи з однієї вечірки на іншу, знову й знову відповідаючи на два ідіотські запитання, з яких починалася кожна розмова: «Як долетіли?» На що Джавіц незмінно відповідав: «А що?»

Позаяк люди не знали, що на це відповісти, вони кисло посміхалися і ставили наступне запитання зі списку: «Ви сюди надовго?» — «А що?» — відповідав Джавіц тим самим тоном і тим самим словом, і в цю мить посилався на необхідність відповісти на дзвінок по мобільному й ішов геть разом зі своїми двома нерозлучними «друзями».

Ніхто його тут не цікавив. Та й хто міг би зацікавити чоловіка, який має практично все, що можна купити за гроші. Він робив спроби змінювати коло своїх друзів, налагоджувати контакти з людьми, далекими від світу кіно: філософами, письменниками, цирковими жонглерами, працівниками фірм-виробників продуктів харчування, із якими його пов’язували проблеми постачання. Спочатку він щиро захоплювався цими новими знайомствами й був щасливий доти, доки не лунало неодмінне запитання: «Ти не хотів би прочитати мій сценарій?» Або друге неминуче запитання того самого зразка: «Я маю друга (подругу), який завжди мріяв (мріяла) стати актором (актрисою). Ти не погодився б зустрітися з ним (нею)?»

Ні, не погодився б. У нього багато інших справ у житті, крім його роботи. Він має звичай один раз на місяць літати на Аляску, заходити там до першого бару, напиватися, їсти піцу, гуляти на природі, розмовляти зі старими жителями малих містечок.

Він по дві години на день тренується у своєму фітнес-залі, але й це не допомагає йому скинути зайву вагу, лікарі пророкують, що будь-якої хвилини в нього можуть виникнути проблеми із серцем. Правду кажучи, він не так переймається проблемами своєї фізичної форми, як хоче бодай трохи послабити напругу, яка розчавлює його щосекунди, трохи зайнятися активною медитацією, загоїти рани душі. Зустрічаючись із випадковими людьми, він нерідко запитує їх, що воно таке, «нормальне життя», бо сам він, як йому здається, не живе нормальним життям уже давно. Відповідають йому по-різному, й він зробив відкриття, що абсолютно самотній у цьому світі, хоч постійно оточений людьми.

Зрештою він склав список нормальних видів поведінки, склав його більше на підставі того, що люди роблять, аніж кажуть йому.

Джавіц озирається навкруг себе. Неподалік він бачить чоловіка в темних окулярах, який цмулить фруктовий сік і здається дуже далеким від усього, що його оточує, і дивиться на море так, ніби воно дуже й дуже від нього далеко. Вродливий, волосся з просивиною, добре вдягнений. Він прийшов сюди одним із перших, певно йому відомо, хто Джавіц такий, а проте він не зробив найменшої спроби підійти