Читати книгу - "Руїни бога"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сонні, мабуть, успадкував би маєток чи щось таке; на мить вона дозволила собі уявити лебедів на озерах і фазанів на газоні. Їй навіть байдуже було, що вони фашисти, аби тільки в них було центральне опалення, сушилки, білий хліб замість житнього і м’які матраси замість футонів на підлозі.
*
Може, треба комусь повідомити? Але ж вони такі втомлені, у них немає сил на катавасію, що почнеться, коли повідомити про зникнення Домініка. Але ж як їм дістатися додому? Вона не вміла водити машину. Вона тяжко зітхнула.
— Мамо? — протягнула Берті, чутлива до настрою Віоли.
Вони повернулися до будки для загублених дітей. Турботлива жіночка досі була там. Сонні кинувся до неї й обійняв за талію, вчепився, як реп'ях.
— Іще когось загубили? — радісно спитала вона.
*
Сонні, Берті, Віола і двоє дебелих поліцейських втиснулися в поліцейську машину й рушили до Адамового гаю. («Це ж Довгий гай?» — спитав поліцейський). Діти вмить заснули на задньому сидінні, де вмостилися з Віолою. Вони лищали від крему від засмаги, і тільки ноги були у шкарпетках з шорсткого піску. Вони були босі — Віолі не стало сил змусити їх взутися. Від них уже пахло.
Напевно, дітям буде краще без неї. Треба лишити їх тій дружині фермера, — подумала вона, вправно перетворюючи егоїзм на альтруїзм. Раптом їй згадалися гуси у дворі, і вона стрепенулася. У дитинстві за нею якось погналися гуси й ледь до смерті не заклювали, відтоді вона їх боялася. Батьки (тоді мама ще була жива) над нею сміялися. Гуси відчували страх і кидалися на неї цілою зграєю, гуртувалися, клювалися й ґелґотали. «Не будь дурненькою гускою, Віоло», — казав їй Тедді. Він вічно їй розказував, якою бути, а якою не бути. (Голос здорового глузду). Мама колись читала їй казку «Дівчина-гуска». Здається, там була відрізана кобиляча голова, що розмовляла.
Може, треба попросити поліцейських їхати далі, аж у Йорк, і завезти її до батька. Вона з подивом зрозуміла, що скучає за домом. Не лише за вузенькими вуличками й середньовічними церквами, міськими мурами і Йоркським собором, а й за будиночком у передмісті, який вона півжиття зневажала.
— Місіс Тодд? — вона сказала поліцейським, що вона «міс», але цим новаторством знехтували. У неї є діти, тож ніяка вона не «міс». — Ми приїхали, місіс Тодд. Ось ви і вдома.
«Не зовсім», — подумала вона.
*
Віола переповіла свої біди жінці з будки для загублених дітей, і та одразу взяла все у свої руки: дала знати рятувальникам, береговій охороні, поліції і якимось невідомим, які стирчали на променаді, захоплені драмою і сприкрені тим, що дивитися, власне, ні на що. Забагато шуму від того, що один чоловік зник у морі.
Віола розповіла їм усе. «Усе» — це небагато. Домінік сказав, що йде плавати, збіг до моря, пірнув — лиш руки-ноги зблеснули, і не вернувся. Більше з неї нічого не можна було витиснути, тож дебелі поліцейські просто повезли її назад до Адамового гаю. Капризулю Сонні довелося відривати від жінки з будки, як молюска від брили.
— Бідолашечка, — протягнула жінка.
— Можете лишити його собі, — сказала Віола, і та, очевидно, подумала, що вона пожартувала.
*
Коли поліцейська машина спинилася, двері ферми прочинилася й на порозі з’явилася Дороті. Вона зміряла Віолу лютим поглядом і огризнулася:
— Що, привела лягавих мені під двері?
Поліцейським явно не сподобалося, що їм хамить пенсіонерка, — хай би який кафтан вона нап’ялила, у такому віці мала би вже шануватися.
— Ви не можете зайти без ордеру, — рішуче повідомила Дороті.
— Ми й не збиралися заходити, — сказав поліцейський, демонстративно принюхуючись: від Дороті тхнуло лише ефірними маслами, а не наркотиками (насправді наркотиків на фермі також не бракувало).
Дороті вийшла з двору і вперла руки в боки, аби захистити свої володіння.
— Ви не пройдете, — сказала вона, мовби захищала барикаду.
— Та досить, — сказала Віола, надто стомлена для таких вибриків.
— На бога, де ти була, Віоло? Ми не знали, що з тобою сталося. Домінік у своїй майстерні, він уже давно повернувся.
— Він вернувся? Він тут?
— А де ж йому ще бути?
— Це ви про містера Вільє? — перебив їх поліцейський. — Містера Домініка Вільє?
— Це ви про того пана, якого ми зараз шукаємо з катерами й вертольотами? — уточнив інший. — Той, заради якого ми підняли рятувальний гвинтокрил Повітряних сил?
*
— То він що, виліз із моря, не знайшов вас і просто поїхав додому? — не повірив фермер.
— У плавках? — від цього факту дружина фермера похитала головою. Віола бачила, що це їм на голову не налазить. Вони б ніколи не вчинили так, як Домінік, бо вони були нормальні.
Вона спакувала сумку, потай забрала всі гроші із загальної скарбнички й рушила на сусідню ферму. Ніхто навіть не помітив, що вона пішла. Вона готова була навіть вистояти зустріч із гусями, але ті, схоже, поснули.
— А, це ви, — сказав фермер. Для них усіх ранок уже відійшов у далеке минуле.
Дружина фермера викупала дітей: вони вийшли з ванни, загорнуті у рушники, чисті й відполіровані, як новенькі. Їх вдягнули в піжами, які дружина фермера тримала для внуків, які періодично до них навідувалися. Вона розігріла смаженю з картоплею: Віола й діти мовчки вирішили не казати, що м'яса вони не їдять. Віолі здавалося, що в неї і без цієї етичної дилеми проблем вистачає (врешті, вони на фермі — виправдала вона свій вчинок). Потім дружина фермера дістала солодкий сир із молока рудих корів, і Віола не стала казати «Не їжте цього! Це зроблено з сичугу, який добувають із ензимів у шлунку телят!», як вона зазвичай реагувала на сир, і натомість мовчки його проковтнула. Було дуже смачно.
Вони поснули на старих чистих простинях, діти —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.