Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

Пізнавши голос довгожданого шеф-­ку­харя, діти з полегшенням зітхнули.

– Ну й добре, ну й чудово. Потерпіть трошки, зараз я вас повитягую звідси.

Радіючи, що всі живі, дядько Льова не змовкав і сипав жартами:

– Ваш вірний четвертий мушкетер Портос вчасно примчав на допомогу. Даруйте, що затримався, але мій кінь не наважився спускатися в тунель. Довелося йти пішки.

Так жартуючи, дядько Льова швиденько зв’язав бандита шнурівками з наплічника й заходився допомагати дітям. Антон уже підвівся й підтримував Сергія, котрий ще не міг випростатися після удару. Сашко теж майже оклигав, сам стояв на ногах, тримаючись за закривавлене плече.

– Ану, порухай рукою, – звелів йому «Портос». – Та-ак, а тепер у другий бік.

Сашко скривився від болю, але все ж рухати рукою міг.

– Ані перелому, ані вивиху тут немає, тільки забій і шкіру здер. Нічого, на молодому заживає, як на псові, – зробив висновок шеф-кухар і присів біля Оленки.

Дівчинка була не так побита, як перелякана. Вона мовчки сиділа на землі й часто кліпала. Коли ж побачила глибокі подряпини та синці на руках, то враз підскочила й залементувала:

– Як я тепер на скрипці гратиму? Бабуся не переживе цього!

Шеф-кухар розсміявся.

– Вам смішно, а я тепер через дурні діаманти інвалідом на все життя залишуся!

– Ну от, тепер пізнаю справжню Оленку, голосну й бурхливу, – радісно промовив той і поплескав дівчинку по плечу. – А то сидиш пригнічена й очима кліпаєш, мов рибка в акваріумі. Не бійся, синці й подряпини за тиждень самі зійдуть.

– Правда? А може якісь мазі поприкладати? – запитала дівчинка з надією.

– Можна, чому ж ні. Тоді дивись, і за сім днів вилікуєшся, – відповів він весело.

Під стіною завовтузився полонений. Він уже отямився, але, надійно зафіксований морськими вузлами, лежав лицем до землі й нічого не бачив. Лише стогнав і бурмотів щось невиразне.

Дядько ураз посерйознішав і звернувся до дітей:

– Тих лихоманців точно двоє було?

– Точно, точно, – запевнили його всі.

А Антон запитав:

– А як ви його так одним ударом у нок­аут поклали?

– Хм, я ж моряк чи хто? – відповів шеф-кухар, втягнувши живіт, і додав, демонструючи дітям сокирку для м’яса. – А взагалі прийом називається «обухом-сокири-межи-очі». Від такого навіть Кличко не встояв би на ринзі.

Діти розсміялися, але дядько Лев зупинив їх жестом і додав серйозно:

– Давайте діяти таким чином. Оленка зі Сашком залишаться тут, а я з Антоном і Сергієм притягну сюди другого. Він теж, напевне, отямився. Ну й заодно на хвильку вискочу на поверхню й викличу охорону, а то бачу, що мобільний тут не тягне.

Усе ще скривившись від болю, обізвався Сергій:

– Дядьку Леве, а може, не треба охорону викликати?

– Чому?

– А що, як нас покарають і виженуть із табору?

– Це ж за що?

– За те, що без дозволу полізли в тунель шукати скарби Міледі.

– А-а-а. Ну, гадаю, вас уже й так покарано. Ще не один день рани зализуватимете. І ніхто вас не вижене. Навпаки, може ще й подяку на лінійці оголосять за допомогу в затриманні злочинців.

– Справді?

– Атож... Ну що, Холмси й Ватсони, йдемо другого злодія тягнути, чи дамо йому шанс звільнитися й утекти?

– Ні! Ні! – заголосили Антон із Сергієм і швидко рушили вглиб тунелю.

Той і справді вже оклигав. Кляп йому вдалося виштовхнути, але хитромудро позаплутувані Антоном ремені не піддавалися. Коли злодія обступили дядько Лев та хлопці, він перестав сіпатися з боку на бік і заплющив очі від світла ліхтаря. Розлючено сопів, усвідомлюючи свою безпорадність.

– Ого! Ти диви, який злий, – зауважив шеф-кухар, оглядаючи здобич. – Он як зуби вишкірив. Стули краще пельку, бо знову кляпом заткну. Ану, хлопці, беріть його за ноги, а я під голову й понесемо.

Бандит почав пручатися й вивертатися, не даючи себе схопити. Ще й мало не хапнув зубами дядька Лева за палець.

– Е-е-е, так не годиться, – не на жарт розгнівався шеф-кухар. – Ми тут із ним панькаємося, а він кусається, мов пес скажений. Хлопці, не будемо його нести, просто тягніть за ноги по землі та й усе. Хай усю дурість з його голови бетон повибиває.

Бандит одразу заспокоївся. Дядько всміхнувся й підхопив його попід плечі. За п’ять хвилин обидва злочинці лежали під наглядом четвірки скарбошукачів, а шеф-кухар вирушив за підмогою.

Розділ 10

Розмова

з директором

музею

Наступного ранку весь «Артек» обго­ворював свіжу новину: якісь діти з «Ян­-

тарного» уночі спіймали злоді­їв, які минулого тижня обікрали музей космонав-

тики.

Тим часом самі герої сиділи в кабінеті начальника табору і, похнюпившись, давали свідчення перед комісією, що складалася з генерального директора «Артеку», слідчого прокуратури, начальника охорони табору й директора музею – сивого дідка. Шеф-кухар теж сидів біля них і доповнював свідчення. Слідчий записував розмову на диктофон, ставив запитання і щось записував у нотатник.

Як уже вдалося дізнатися, злодіями були двоє робітників-будівельників, котрі то­рік працювали на спорудженні нових корпусів. Якось на очі їм потрапила карта підземних комунікацій, яку на будівельному майданчику залишив архітектор. Двоє «допитливих» почали її вивчати і з’ясували, що просто посеред табору під землею прокладено тунель, яким можна непомітно виходити за межі «Артеку». У будівельників виникла спокуса красти з будови й виносити через тунель дефіцитні будматеріали та інструменти. Знайшли люк над колодязем, який вів у тунель, замаскували його й часто ним користувалися. Але будівництво завершилося, бригада виїхала з табору. Здавалося, що про тунель можна забути. І тут у них виник новий план – ще раз наостанок скористатися підземним ходом. Тільки цього разу вони збиралися винес­ти не кілька мішків шпаклівки й керамічної плитки, а експонати з музею космонавтики, до якого було рукою подати. Навіть клієнтів на цінний товар через Інтернет знайшли.

Оскільки табір був обгороджений парканом і мав цілодобову охорону, про окремий захист музею ніхто особливо й не дбав. Тож без великих труднощів виламали вночі замки у стареньких дверях, що вели до запасного виходу з музею й винесли найцінніші експонати. Вони б і місяцехід викотили, але той у люк не влазив.

Після крадіжки вони не наважилися одразу виносити награбоване на поверхню й залишили все в тунелі. Так було надійніше. Виносити збиралися за тиждень, коли метушня навколо події вщухне. І все минулося б, якби за іронією долі чи за підказкою таємничого доброго духа, не з’явилася на шляху злодіїв мужня четвірка юних шукачів пригод…

За кілька годин усі формальні процедури було завершено й дітей відпустили в їдальню на сніданок. Директор музею космонавтики теж вийшов з кабінету:

– Ну що,