Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Коли його заберуть? — спитав у Альберта.

— Якраз вирішується, це все через направлення. Його було зареєстровано, але...

Лікар різко обірвав його:

— Коли? Бо якщо так і далі буде...

— Мені сказали — завтра...

Той скептично підняв очі до стелі. Лікар усякого надивився за своє життя. Він розуміюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Він обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.

— І провітріть палату, — сказав він виходячи, — тут можна задихнутись!

Наступного дня від самого світанку Альберт уже чергував біля логістичного бюро. Найбільше він боявся, що по дорозі зустріне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда — він на все здатен. Не слід привертати увагу — от що найважливіше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поїхав.

— Сьогодні? — спитав Альберт.

Його відданість розчулювала. Працівник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усім тут зазвичай було на все начхати — більшість оберігали тільки свій зад. А оцей... Ні, не сьогодні. Завтра.

— А о котрій годині?

Працівник довго розглядав свої графіки.

— Ти мусиш зрозуміти — ми заїжджаємо у багато місць збору, — вибач, але так у нас це називають, — сказав він, не піднімаючи очей. — Санітарна машина має бути тут десь відразу по обіді.

— Це вже точно?

Альбертові захотілося сподіватись. Добре, що вже завтра. Він і сам собі дорікав: ну чому він такий повільний і раніше не здогадався? Стільки часу втрачено... Едуарда вже могли давно перевезти, якби він не був таким придурком.

Завтра.

Едуард більше не спав. Він сидів на ліжку, підпертий подушками, які Альберт позбирав для нього з усіх сусідніх палат, і годинами гойдався, важко стогнучи.

— Тобі боляче, так? — спитав Альберт.

Але Едуард не відповідав. Бо не міг.

Вікно постійно було трохи відкрите. Альберт завжди спав поруч у кріслі, підставивши ще одне під ноги. Він багато курив, щоб не заснути і наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.

— Ти втратив нюх і навіть не уявляєш, як тобі поща­стило...

Чорт, а як же він сміятиметься? Людині без щелепи, швидше за все, не доведеться постійно реготати, але все ж таки... — непокоївся Альберт.

— Лікар... — ризикнув він почати.

Була друга чи третя година ночі. Трансфер був запланований на наступний день.

— Лікар казав, що там тобі поставлять протез...

Він не дуже уявляв, що це змінить, говорити про протез нижньої щелепи зараз, може, і недоречно.

Але ці слова ніби розбурхали Едуарда. Він мотнув головою, пролунав якийсь вологий, схожий на булькання, крик. Підняв ліву руку. (Альберт якось не помічав, що той шульга. Переглядаючи потім малюнки з його течки, він наївно себе запитував: як можна так малювати лівою рукою?)

От що треба було йому запропонувати — його папку.

— Хочеш малювати?

Едуард поглянув на нього: так, він хоче папку, але не для того, щоб малювати.

Дивною була ця сцена посеред ночі. Погляд Едуарда був таким чіпким, живим і до божевілля виразним на скаліченому опухлому обличчі. Це було моторошно. Альберта вражало це видовище.

Тримаючи зошит з ескізами на ліжку, Едуард невміло дряпав якісь великі нечіткі карлючки. Він настільки знесилів, що, здавалося, більше не вмів писати, а олівцем водила по папері його затятість. Альберт подивився на букви, верхівки яких виступали за межі сторінки. Дуже хотілося спати, це все тривало надто довго. Едуард виводив букву за буквою з нелюдським зусиллям, а Альберт намагався зрозуміти хоч щось. Намагаючись вкласти всі наявні сили, він малював ще одну букву, іще одну. Але одним словом послання не напишеш, треба пояснити, про що йдеться. Це тривало довго, до божевілля, і виснажений Едуард здався. Але вже через годину він знову підвівся, узяв зошит, ніби нагальність штовхала його проти власної волі. Альберт скинув з себе дрімоту, полишив крісло і запалив сигарету. Треба прочуматися і продовжити гру у загадки. Літера за літерою, слово за словом...

І десь під четверту годину ранку Альберт мав відгадку:

— Значить, ти не хочеш повертатися в Париж? Але куди ж ти тоді поїдеш?

Ну що ж, продовжимо. Едуард почав злитися, він нер­вував, і літери на сторінках його зошита стали такими великими, що їх ще важче було розгадати.

— Заспокойся, — сказав Альберт, — не переживай, щось придумаємо.

Але він у цьому зовсім не був упевнений, бо все те виглядало страшенно складно. Він відкинувся на спинку. Ну от, на світанку перед відправкою він дізнався, що Едуард не хоче повертатися у Париж! Чи не так? Едуард написав у зошиті «так».

— Але ж це зрозуміло! — заспокоював його Альберт. — Спочатку не хочеться, щоб тебе бачили в такому стані. Усім нам якось не по собі, так і є. От я, наприклад, навіть коли повернувся поранений з Сомми, також думав якийсь час, що Сесіль відвернеться від мене. Чесно, так і думав! Але батьки ж тебе люблять, вони не перестануть тебе любити, хоч тебе й потовкло добряче — не треба так нервуватися!

Але замість того щоб заспокоїти, його надокучливість ще більше роздратувала Едуарда. З горла його вирвався киплячий вулкан, і він почав так смикатись, що Альбертові довелося пригрозити, що він його прив’яже. Едуард трохи притих, хоч так само був схвильований і знервований. Він різко вихопив зошит із рук Альберта, як оту скатертину зі стола під час сварки, і знову зайнявся каліграфією.