Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Головну увагу автори книги приділили з’ясуванню насамперед двох питань — яким був масштаб злочинів, скоєних проти польського цивільного населення Волині в роки війни, і хто конкретно, тобто які українські військові формування та діючі у їх складі повстанці брали участь в антипольських акціях.
Перелік осіб, які, на думку Семашків, безпосередньо були причетні до організації таких дій (його подано у книзі), налічує 503 особи (с. 1015–1028). Як зазначають автори, він далеко не повний, оскільки укладався ними нібито на підставі, головним чином, українських джерел (передусім, це 2, 5, 6, 7, 20, 21, 27-й томи «Літопису УПА», що видавалися у 1983–1997 рр., праця П. Содоля «Українська повстанча армія 1943–1949» 1994 р. видання та ін.). Отже, як підкреслюють автори, перелік не містить прізвищ тих осіб, про кого згадують польські свідки. Стосовно цього питання зазначимо лише, що в наступних розділах праці ми спробуємо висвітлити наш погляд на ставлення Центрального проводу ОУН(Б), а також інших українських політичних сил до антипольських акцій.
Загальна ж кількість загиблих поляків на Волині, наведена у книзі, дорівнює 36 543–36 750 особам, чиї прізвища для майже 19,5 тис. вдалося встановити (с. 1038). Не беремося заперечувати цієї цифри, оскільки не маємо для цього жодних поважних підстав. Однак не можемо не згадати про те, що контробстеження волинських сіл, проведене в деяких повітах місцевими вітчизняними ентузіастами (наприклад, у Володимир-Волинському районі Ярославом Царуком), засвідчило перевищення кількості жертв, встановлених польською стороною. Є також велика різниця в обрахунках авторів та згаданого волинського краєзнавця, коли йдеться про число українців, які загинули від рук поляків. На думку перших, під час боїв із польськими збройними формуваннями загинуло трохи більше 300 українських повстанців, ще понад 100 осіб убито внаслідок «відплатних акцій» польських партизанів (с. 1069). Натомість Я. Царук стверджує, що тільки на території Володимирського і Устілузького районів загинуло від рук поляків відповідно 836 і 673 українці (с. 1061), хоча й ці дані ніхто не перевіряв.
Відсутність офіційної інформації про число загиблих українців можна пояснити тільки тим, що в Україні підрахунки, подібні до польських, ніхто ніколи централізовано не провадив. Лише останнім часом з ініціативи Волинського державного університету та Львівського Інституту українознавства цю роботу начебто розпочато. Але, на жаль, на сьогодні українські історики ще не готові представити свої узагальнювальні дані.
Тепер з приводу деяких, на наш погляд, найбільш принципових для розуміння обговорюваної проблематики, тверджень В. і Є. Семашків. Перше з них стосується оцінки характеру українсько-польських відносин на Волині напередодні війни. Автори пишуть, що у передвоєнні роки прояви ворожості з боку українців щодо поляків, які проживали на Волині впродовж багатьох поколінь, були поодинокими. Тому для більшості місцевого польського населення ворожі акції, спрямовані проти них під час війни співмешканцями, донедавна «добрими сусідами» і «приятелями», виявилися цілком несподіваними й незрозумілими (с. 1033).
Тим часом добре відомо, що якраз напередодні війни українсько-польські взаємини переживали період чергового напруження. Провину за це, безсумнівно, ніс польський уряд, який після смерті (в 1935 р.) маршала Юзефа Пілсудського вдався до примусових заходів денаціоналізації та державної асиміляції українців. Символом цього нового курсу польських властей стала відставка волинського воєводи Генрика Юзевського у квітні 1938 р.
Нагадаємо, що політика Юзевського передбачала залучення українців до польського державного життя шляхом розширення їхньої участі в центральних та місцевих органах влади, особливо в самоврядуванні та кооперації. Однак через шалений опір польських націоналістів цей курс зазнав невдачі. У Варшаву надходили численні скарги та доноси на Юзевського. В одному з них колишній президент м. Луцька підполковник М. Венжик, у грудні 1936 р., писав міністрові військових справ генералові Т. Каспшицькому, зокрема, таке:
«На основі власних спостережень, а також з погляду працівників суду, прокуратури, військових, організації “Стшельци”, Союзу землевласників та просто багатьох громадян я глибоко переконаний, що політика воєводи Юзевського роз’єднує польське суспільство, зовсім ігнорує потреби євреїв і догоджає українцям. Поляки зневажені, а гасло “Ріж ляхів” стає на Волині все популярнішим. Воєвода не володіє ситуацією і навіть не орієнтується у теренах, які внаслідок його помилкової політики щораз більше стають ворожими і чужими Польщі»[84].
Як бачимо, цей лист дещо підриває твердження Владислава і Єви Семашків про нібито «цілком доброзичливі стосунки», що панували на Волині між українцями й поляками напередодні війни.
Можемо процитувати ще один фрагмент із мемуарів сучасника подій, тепер уже українця, діяча мельниківської ОУН Г. Стецюка, який характеризує ставлення волинян до поляків через їхні дії 1938–1939 рр. на сусідній з Волинню Холмщині так:
«Польський ураган ламав, палив, нищив наші історичні споруди, нашу гордість і нашу ідентичність, і це все діялося у XX столітті, ... з благословення польської католицької ієрархії, варшавського уряду, за підтримки Ватикану... В моєму серці ненависть горіла, наче вулкан, до поляків за знущання над народом, священиками, руйнування спадщини, історичних вартостей, святинь і т. д. і було бажання помститися за всі ті кривди»[85].
Наступне положення польських дослідників, що привернуло нашу увагу, сформульоване таким чином:
«Визначення УПА як повстанської армії, що спрямовувала свої дії проти польської держави, з точки зору міжнародного права є помилковим, оскільки під час війни українські націоналістичні боївки виступали не проти польських властей, а лише проти польської людності» (с. 1013).
Цю тезу автори книги намагаються аргументувати тим, що в роки війни Польща перебувала під іноземною окупацією, тож існуюча в підпіллі польська цивільна влада не контролювала суспільного життя українців. Крім того, на їхню думку, в момент виступу ОУН і УПА проти польського населення на Во-лині, і навіть ще впродовж півроку, на більшості її території не було польських збройних сил. Партизанські загони АК створилися тут лише тоді, коли українські націоналісти мали на своєму рахунку близько двох третин жертв із числа місцевих поляків (с. 1013).
Вивчаючи уже тривалий час причини або мотиви, які спонукали волинське керівництво
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.