Читати книгу - "Михайло Грушевський"

німецького». Він стверджував, що революційні соціалістичні кола виявили себе у відносинах до України «твердоголовими централістами і об’єднувачами, нездатними чого-небудь навчитися від революції», виголошував урочисті промови про «українсько-німецьке братерство». Щоб заспокоїти народ, Грушевський писав, що німецька влада хоче, щоб поміж Україною та Німеччиною були щирі і дружні відносини, тож німцям наказано не грабувати і не кривдити українське населення.

На цей час Микола Сергійович не мав де жити і йому доводилося тулитися в будинку Центральної Ради.

Розчарований та обурений війною, що розпочали більшовики з Українською Центральною Радою, в квітні 1918 року Грушевський пише: «…перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію… Вона була підірвана російською революцією…»

Найважливішим згідно думки багатьох істориків-фахівців є законодавчий акт УЦР, якій вийшов 29 квітня 1918 року. В ньому було схвалено конституцію, яка стверджувала республіканську форму правління з парламентарно-демократичним режимом. Таким чином, законодавча влада в Українській Народній Республіці мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом були затверджені Всенародні збори України, які обирали голову Всенародних зборів. М. С. Грушевського і було обрано першим президентом Української Народної Республіки.

Ця подія повинна була вивести українську політику на новий рівень, але УНР переживала кризу. По суті, головною проблемою України того часу була відсутність централізованої влади. Раді міністрів не вдалося опанувати ситуацію, скрізь був хаос і анархія, що не влаштовувало й німецьку окупаційну владу.

На засідання 29 квітня, де вирішувалися дуже важливі справи, німці прислали військовий загін, що вдерся до зали засідань з криком: «Руки вгору!». Усі члени Центральної Ради підняли руки. Єдиною людиною, що цього не зробив, був Михайло Грушевський. Коли про це стало відомо в місті – ім’я людини, що протестувала проти поведінки німців, не сходило з людських вуст. Михайло Сергійович Грушевський виріс в очах як своїх прихильників, так і ворогів.

В Україні була проголошена Українська держава на чолі з гетьманом П. П. Скоропадським. Павло Скоропадський, що після більшовицького перевороту спочатку підтримав Центральну Раду і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ, мав велику перевагу над Грушевським, бо керував єдиним боєздатним корпусом на всій Україні. У середині березня 1918 року Скоропадський сформував опозиційну до Ради політичну організацію – «Українську громаду», яка почала готувати державний переворот і врешті-решт здійснила свої плани за допомогою німецьких військ.

М. С. Грушевський тримався гідно та сприйняв переворот досить спокійно. Він розумів, що введення німецький військ було єдиною можливістю повернути владу Центральній Раді, а в тому, що окупаційні війська підтримали переворот, не звинувачував ані себе, ані жодного члена Центральної Ради.

Зрештою колись амбітний Михайло Сергійович не переоцінював власної ролі. Пробувши головою Центральної Ради тринадцять місяців (до кінця її існування), він гідно тримався у тяжку хвилину. Грушевський писав: «Вороги українства, які й давніше пеклом на мене дихали, у своїм засліпленні вважали мене автором і українського руху й винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене зі своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми, – а так мусило бути в міру того, як приходилося вирішувати різні питання дальшого життя».

Усю ж відповідальність зазвичай звалили на Грушевського, у той час як він сам вважав, що мав дуже обмежений вплив, і то лише моральний, бо юридично його роль була чисто формальною. Як голова Центральної Ради, тобто законодавчої гілки влади, він лише проводив збори та оголошував їх результати. Зі слів самого Грушевського, фактична ініціатива була в руках Генерального Секретаріату, тобто виконавчої гілки влади.

Слід зазначити, що переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише у сутичці із січовими стрільцями, що обороняли Центральну Раду та Грушевського зокрема, загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

Але доля приготувала для Михайла Сергійовича чергове випробування. 30 квітня якийсь молодик, розмахуючи багнетом, намагався завдати шкоди Грушевському, але постраждав не сам Михайло Сергійович, а його кохана людина – дружина Марія Сильвестрівна. То був значно важчий удар для Грушевського, ніж його можливе поранення.

Багатьох істориків дивував той факт, що після гетьманського перевороту Грушевський не виїхав за кордон заради власної безпеки, а залишився у Києві інкогніто. Деякий час він ховався під Києвом, потім в самому місті по знайомих.

Хоча Михайлові Сергійовичу доводилося часто змінювати місце проживання, він не припиняв літературно-наукової праці, бо знаходив у ній спочинок від тяжких переживань останніх років. За той період він написав 4, 5 та 6 частину «Всесвітньої історії», а також книги «Старинна історія. Античний світ» і «Середні віки Європи».

Цікаво, що одразу ж після перевороту він не писав про Україну – ані про державність та самостійність, ані про культуру та історію. У той час Грушевський замислювався над більш широкими темами всесвітньої історії. Можливо, аналізуючи історію інших народностей, він шукав відповіді на болючі запитання – чому не зміг він створити сильну та незалежну українську державу?

До уряду гетьмана Павла Скоропадського Грушевський ставився вороже, але у відносини з ним не входив, зовсім усунувшись від політичного життя. Він відмовився від співробітництва з новою адміністрацією та не увійшов до комісії з організації Української академії наук, мотивуючи це тим, що не може співпрацювати з режимом, що знищив українську державу. Навіть коли повстав Український національний союз, Грушевський у цьому участі не брав, хоча цей Союз був координаційним осередком українських політичних партій й був в опозиції до політики гетьманського уряду. Навіть після скасування гетьманату Грушевський не повернувся на політичну арену. Мабуть, причина була у тім, що на початковому етапі існування Директорії у формуванні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко, якого у свій час Грушевський відправив у відставку разом з усім Генеральним секретаріатом.

Але Михайло Сергійович брав активну участь у науковому житті, наприклад, в засіданнях Наукового товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний членом Трудового конгресу.