Читати книгу - "Червоні хащі"

Після такого галасу чутки про страшну хворобу не втрималися й уже пішли гуляти будинком. Уже при обіді на наш стіл багато хто поглядав надміру виразно, а коли сіли вечеряти, вже й сумнівів не лишилося: знали всі. Журба тримався, як міг, Йосип розповідав байку за байкою, а Риба, як зазвичай, робив вигляд, що все це його ніяк не стосується.

Матвіївна, коли я підійшов до роздачі за вечерею, додала мені до макаронів по-флотськи капустяний качан. Так само, як колись мати, — щоби зуби росли здорові. Щоправда, тих зубів і лишилося тільки вісім, але цей качан я все одно з’їв, бо вітаміни і зима.

Макарони були тверді, та сьогодні за столом ніхто не обговорював вад престарілого меню, — всі мовчали, думаючи про ситуацію зі страшною хворобою. Просто біля нас Анатоліївна мила підлогу, стоячи до товариства задом. Сумний Журба дивився на всі боки, куди завгодно, намагаючись старанно оминати величезні сідниці нянечки. Зате Йосип, навпаки, уважно стежив за її рухами. Він дочекався, поки вона зайшла за сусідній стіл, і перервав мовчанку.

— Ух, станок, — сказав він, знову зробив вигляд, ніби не побачив мого скривленого обличчя, і звернувся до Журби: — А шо нє смотріш? А… тєбе ж уже нє надо, — і сам собі засміявся, ніби це не ми з ним кілька годин тому витирали сльози на обличчі хворого.

Журба скривджено подивився на нього, щось хотів відповісти, але замість того гучно чихнув, ледве встигнувши піднести до носа кулак.

— Началось, — озвався на це Старенький, а Матвіївна зі свого боку роздачі побажала Григорієві здоров’я і додала, що це, мабуть, йому дорога додому чхається.

— Сплюнь, — здригнувся Журба і вже знову було зібрався заплакати над своєю гіркою долею, та Йосип був тут як тут:

— Гриша, главноє — нє бояться. Даже єслі ета херь пріключилась, єщо года трі протянєш. А ето єщо і чемпіонат Європи, понял? А потом ми тєбе такіє проводи забацаєм! І будєт за шо. Ми ж на ніх завтра же в суд подадім.

— Завтра — Різдво, завтра не працюють, — устромився я до розмови, бо хотів хоча би на деякий час вимкнути це невпинне радіо. Та де там!

— Ну, значит, с восьмого числа, — не здавався Йосип.

— Теж вихідний, — вирішив позмагатися я, та миттєво програв.

— Так, Густлік, нє с восьмого, так с понєдєльніка. Ти грамотний, напішеш заяву, всьо чин чинарьом: заразілі, мол, ветєрана злидні. Журба своїм судєйскім звякнет, пообещаєт долю малую — дєло-то і пойдьот.

Так чи так, але Григорій плакати перестав і зацікавлено спитав:

— А скіки це може бути?

— Та я знаю? — махнув рукою Старенький. — Просіть будєм міліон, а там как карта ляжет.

— Мільйон чого?

— Євро!

— Не дадуть, — укотре за сьогодні засумував Журба, та Йосип не зупинявся:

— На тєбя посмотрєть — так і пари грівен нє дадут. Ти меня слушай! Ти, значит, чихай напостой, а блєдность ми тєбе організуєм. Со стєн мелом.

— Про євро це до суду с прав человека надо подавать, а я там нікого не знаю, — тягнув своє Журба, кволо копирсаючись у замерзлих макаронах.

— Самі найдутся. Тут надо тєлєвідєніє подтянуть і тєбя заснять, шо лєжиш, значит, доходіш, в капельніцах весь і белий весь, главноє, — Йосип налив усім чаю і побіг набрати ще один чайник.

— Капельніци у меня єсть, — погодився Журба. — А шо мнє потом с етімі дєньгамі дєлать?

— Тю, дурной, — здивувався Йосип, повертаючись на своє місце. — Била би лавешка, а шо дєлать — ми рєшим. Рємонт тут забалабенім. Вот, окна поменяєм.

Я задумався. Зрозуміло, що ми говорили про якісь дурниці, але трішки помріяти було непогано. Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?

— А тут можна було би відбудувати нормальний будинок, — почав я. А що? Якщо уявити, що якийсь європейський суд, десь у Гаазі, присудить Журбі компенсацію за зараження і що Україні доведеться її сплатити… Тисяч сто євро, скажімо? — А якщо додати до справи довідку про стан нашого будинку? — продовжив я й, між іншим, тоді не помітив, що вперше назвав це місце своїм. — З фотографіями та скаргами від мешканців. І ще додати, що на компенсацію від держави постраждалий збирається зробити капітальний ремонт будинку та облаштувати прилеглу територію! Тоді це виглядатиме особливо переконливо!

— О, Портос дєло говоріт, — жваво погодився Йосип, — параши всєм новиє, душ для інвалідов, на коляске, я по тєлєвізору такой відєл.

— І зімній сад! — гучно підтакнув нам Журба.

— Тю, скоко той зіми? — відмахнувся від нього Старенький. — Лучше окна вездє поменять і штоб в каждую палату по тєлєвізору! А шоб тєбе на той перєсилке нє обідно било, ми за… прібацаєм доску с мрамора прі входє: так, мол, і так, барак поднят на срєдства с болєзні заслуженного желєзнодорожніка Журби, коїй прінял смерть лютую от болєзні заморской, коєй бозя награждаєт, ну і там с Біблії твоєй, шоб с цифрамі і буквамі, — сам с Євангелія подберьош.

— Шо дають? — на наш гомін нагодився Петрович. Він вирішив, що розпочався якийсь розподіл благ, який може оминути першу палату.

— Пока по роже, — розлютився Йосип, але продовжити йому не вдалося: до їдальні ввійшла завідувачка, кинула на перший-ліпший стілець свою кацавейку і попрямувала до нас.

— Господи, — прошепотів Журба, і наш стіл знову тривожно замовчав.