Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

я зрозуміла, що ніхто мені не допоможе зараз, я думала, що наступили мої останні хвилини. Мені було так погано, що я не пам'ятаю точно деталей. Але пам'ятаю, за для того, щоб їх не чути я сіла за рояль і почала тарабанити по клавішах з усієї дурі. Батьки перелякані прибігли до мене в кімнату, дали мені заспокійливе, і я заснула. А коли прокинулася, за вікном була ніч. До ранку я не могла заснути, а лежала і думала. Плакати вже не було сил, здавалося, що сльози закінчилися назавжди. Увечері наступного дня їх сварка повторилася, і я знову сіла за рояль, але вже більш осмислено почала підбирати якісь мелодії. І мені стало легше. Відтоді, тепер постійно, як тільки батьки починали сваритися, я відкривала кришку рояля і сідала грати, так, щоб їх не було чути. Так, потрохи, я і навчилася грати. Поруч з нами жила сусідка. З нею ніхто не спілкувався, всі вважали її божевільною. Але, якось я поверталася зі школи, а вона підійшла і сказала: «Граєш ти, звичайно жахливо, та й рояль у вас — лайно. Але я можу тебе трохи підівчити…» І я почала після школи заходити до неї. Батьки були цьому тільки раді, а я все більше часу проводила у цієї жінки. Вона навчила мене і розбиратися в нотах, і техніці гри. І музика стала більшою частиною мого життя. Потім була музична школа, концерти, а потім були Ви. А ще був той концерт, той конкурс, з якого я втекла. Це був мій останній концерт, я не знаю, коли я сяду за рояль і чи сяду взагалі, так як ми переїжджаємо в інше місто. Перед концертом я запросила на виступ своїх батьків, але вони сказали, що ні я, ні моя лайнова музика їм не цікава. Я була настільки шокована і засмучена, що не пам'ятаю, як і що я грала. На сцені я знову почала задихатися і мені довелося грати і грати, імпровізувати, як можна довше. Коли вже не було сил, я закінчила грати, з останніх сил вклонилася залу і втекла. Я сиділа на задньому дворі школи і ревіла. Я бачила і чула як Ви все мене шукали, але у мене не було жодного бажання відгукуватися. В той момент я прийняла для себе одне важливе рішення. Яке? — запитаєте Ви. Для того, щоб зрозуміти, я повинна Вам розповісти ще одну історію.

Так ось, в новому класі я познайомилася з хлопцями та дівчатами. Начебто всі були нормальні, клас був дружним, що мене здивувало. Вони разом ходили в кіно, разом їздили на пікніки і на дачі, разом тікали з уроків. І, навіть, коли викликали когось в кабінет директора, то туди приходив незмінно весь клас. Але в цьому класі було дві людини, які кардинально відрізнялися від інших, чим сильно виділялися із сірої маси. Та й клас не був проти, аби визнати їх своєрідними лідерами. Між собою вони були зовсім не схожі. Він — спортсмен, хуліган, ватажок якоїсь місцевої зграї, а вона — музикант, піаніст, відмінниця, комсомолка, практично, обличчя всієї школи. І при всій цій їх різниці, вони дружили. Точніше, дружбою це назвати було важко. Але вони всюди були разом. Сиділи за однією партою, разом ходили в школу і зі школи. Всі танці і дискотеки вони так само незмінно були поруч. І все б нічого, якби не кілька «АЛЕ». Вона любила його, він був не проти цього, а мене вона ненавиділа. Але навіть, її ненависть не була такою болючою, як його байдужість. Але я все одно ще на щось сподівалася. Я все вибирала момент, щоб сказати йому про свої почуття. Але як тільки ми залишалися наодинці, він перетворювався на якогось монстра, постійно відпускав дурні жарти на мою адресу і просто знущався наді мною. Але я не сприймала це як образу, ні, мене це навіть не ображало, настільки він був мені цікавий. Але надія моя перетворилась в пил, коли він публічно і при всіх сказав, що він свою долю зв'яже тільки з тією дівчиною, яка буде такою ж, як і він. Саме ця його фраза і підштовхнула мене до прийняття одного рішення. Коли я почну здійснювати свій план, коли будуть перші результати, — я Вам обов'язково повідомлю.

Мариночка Вікторівна, Ви єдина, хто зможе мене зрозуміти, але і навіть Ви не в силах мені допомогти. Це моя доля, мій хрест, і тільки я зможу вирішити ці проблеми.

Я просто хочу сказати Вам величезне спасибі! Я завжди буду пам'ятати Вас і Вашу доброту!

Інга…»

Вона закінчила читати і замовкла. У класі настала така тиша, що, напевно, ця музична школа такої тиші не чула ніколи. Ми просто сиділи і мовчали. Кожен з нас тоді думав і переживав про своє. Не знаю, про що думала тоді Марина, але я твердо і остаточно вирішив зав'язати зі спортом і повністю віддатися музиці. Я навіть не уявляв, яке мене чекало випробування, але думки про Інгу штовхали мене на таке безглуздя.

— Марино Вікторівно. — звернувся я. Вона не реагувала, а лише дивилася у вікно, на залиті дощем вулиці, на самотній вуличний ліхтар біля школи, на повільно пропливаючі повз школу машини.

— Марино Вікторівно, — повторив я, — Ви мене чуєте?

— А? Так звісно. Ти щось хотів сказати?

— Марино Вікторівно, Ви мене вибачте, я розумію, що Ви зараз про мене думаєте. Та мені і самому гидко зараз згадувати все, що ми робили. Та я навіть сам собі огидний, чесно. Але я хочу все виправити. У мене був шанс, але я його втратив, і я просто зобов'язаний знайти її і вибачитися. Але я хочу, щоб мої вибачення були не просто на словах, я хочу закріпити їх музикою, а Ви обіцяли мені в цьому допомогти. Тож, давайте, починайте допомагати. Я трохи вмію грати на гітарі, але це не береться до уваги. Мені потрібна класика, піаніно, дудка або скрипка, я не знаю, я не розбираюся в цьому.

— Та яка дудка. — вона посміхнулася. — Дудки бувають тільки в дитячих мультиках. А тут є духові інструменти: труби, валторни, кларнети, саксофони… Але, якщо ти хочеш, щоб саме я з тобою займалася, то тобі доведеться вибирати між фортепіано і скрипкою. Але