Читати книгу - "Таврований"

І серед цих справ він не бачив жодного, щоб «шпигуни» намагалися передати секретні відомості японцям або німцям. В основному ж люди страждали за «язик». Тобто відкрито висловлювали своє невдоволення політикою партії і уряду. В душі він був згоден з багатьма з них.

Щось не те відбувається в цій державі, якщо шукають ворогів серед своїх людей.

Вийшов на вулицю. Йому не хотілося нікого бачити і чути. Дув різкий сирий вітер. Він попрямував до бухти. Забрався на скелю. Море несамовито гнало сірі хвилі. Їх білі гребінці котилися безперестанку. Вони з піною і бризками розбивалися об каміння скелястого берега.

Він довго стояв на скелі. Вітер тріпав його густе волосся. Охолоджував гарячу голову. Широкі губи шепотіли: «Це не по-людські! Вбивати і ховати за грати невинних людей».

Кілька днів Руднєв не знаходив собі місця. Навіть Домна Данилівна, яка за багато років звикла і до несподіванок, і до неприємностей, не втрималася:

— Признавайся, що у тебе там сталося?

— Нічого, все нормально.

— Бачу, що нічого. Третю добу не спиш.

— Приїжджали з політуправління й особового відділу фронту. Проводили зі мною бесіду. Що все я роблю добре, але не доводжу розпочате до кінця. Мало викрити тих, хто заважає нашому просуванню вперед, треба їх викорчувати з колективу, судити, як ворогів народу.

— Не роби людям погано. Не віддавай під суд невинних.

— Як це зробити? Мені. Ідеологічному працівникові. Бійцю партії.

Усі ці хвилювання, безсонні ночі завершилися в середині червня 1937 року. Відбулися збори партійного активу частин Де-Кастрінського укріпрайону. Вони визнали роботу політвідділу ДКУР і парторганізацій частин по реалізації рішень лютневого пленуму ЦК ВКП (б) незадовільною. У постанові партактиву зазначалося, що в укріпрайоні немає до цих пір необхідної перебудови партійно-політичної роботи і керівництва нею, слабо розгорнута більшовицька критика і самокритика, немає справді більшовицької роботи з викриття та викорчовування троцькістсько-правих шпигунів, диверсантів, шкідників, з виявлення шкідництва і по ліквідації наслідків цього шкідництва.

Добре знаючи партійну документацію, Руднєв не побачив в постанові жодного конструктивного слова. Все стандартне. На його думку, постанова не відображало істинних настроїв комуністів.

Вони попереджали Руднєва заздалегідь, що за його плечима їм дають вказівку визнати роботу політвідділу і парторганізацій частин укріпрайону незадовільною. Семен Васильович спочатку обурився. Він хотів зібрати секретарів парторганізацій, провести з ними бесіду, щоб не тиснули на комуністів, дали свободу їх волевиявлення.

Але вказівки йшли з політуправління фронту. Значить, противитися марно. Семену Васильовичу коштувало великої волі, щоб на партактиві стримати себе, не понизиться до виправдань, а тим більше — до полеміки.

Прийшов додому засмучений.

— Це все, — сказав він дружині. — Життя в Де-Кастрі закінчилося.

— Зате ти не відправив за грати жодної невинної людини.

— Значить, я вчинив правильно?

— Я в цьому не сумніваюся.

Незабаром Семена Васильовича звільнили з посади начальника політвідділу Де-Кастрінського укріпрайону і вивели в резерв політичного управління армії. Сім'я переїхала до Хабаровська.

Служба Семена Васильовича в Хабаровську почалася із зустрічі з заступником начальника політуправління фронту Вайнеросом і слідчим особового відділу Малишевим.

— Що я тобі казав, Рудньов. Пам'ятаєш? Прийди і покайся, — наставляв комісара Малишев.

— Ти нас не послухав, — додав Вайнерос. — У підсумку, отримав результат.

Семен Васильович згадав партійний актив у Де-Кастрі, який залишив у нього неприємний осад. Він зі шкіри ліз, щоб побудувати в укріпрайоні оборонні об'єкти, обладнати їх, створити у військових підрозділах нормальний моральний клімат, підготувати особовий склад до відсічі ворога, якщо японці посміють порушити радянську територію. Але його роботу визнали незадовільною.

— Ми виконали поставлену задачу. Побудували в Де-Кастрі фортецю.

— Рудньов, не прикидайся дурником. Йдеться про реалізацію рішень лютневого пленуму партії. У вас менше, ніж у інших, виявлено та передано до органів ворогів народу, — втрутився в розмову Анатолій Іванович.

— Відповів за всіх, — додав Вайнерос. — Але ми від тебе все одно не відстанемо. Напиши інформацію.

Кілька днів Семен Васильович ходив сам не свій. Служба в укріпрайоні в минулому. Він переведений в інше місце. І, напевно, не має права давати оцінку діям своїх колишніх товаришів по службі.

Але від нього в наказовому порядку вимагали інформацію.

Семен Васильович закрив кабінет. Сів за стіл. Взяв чистий аркуш паперу і почав писати рапорт командуючому ОДКФ, Маршалу Радянського Союзу В. К. Блюхеру. Він розумів, що у нього немає об'єктивних причин для звільнення з армії. Він закінчив академію кілька років тому і має відслужити своє. Він розумів, що небажання писати інформацію теж не може бути для цього приводом. Але він також розумів, до чого може привести його інформація.

Шукав переконливі причини для звільнення з армії. Написав, що в селі залишилася стара мама. Вона вимагає за собою догляду. Його здоров'я за останні роки теж похитнулося. Діти погано переносять місцевий клімат.

Запечатав рапорт у великий конверт і попросив чергового передати його особисто в руки Блюхеру. Минуло кілька днів. Він не хотів нагадувати про себе командуючому фронтом. Намагався ненав’язливо дізнатися про долю рапорту. Розпитував у знайомих, цікавився у чергового.

В черговий раз вийшов з червоного цегляного будинку штабу фронту, коли побачив Маршала Радянського Союзу. Василь Костянтинович рухався йому назустріч у супроводі кількох офіцерів. Маршал був одягнений в шинель з великими зірками на комірі. Її розстебнуті поли тріпав вітер. Під шинеллю виднілися ремінь, перетягнутий через плече, і гімнастерка з такими ж великими зірками.

З-під густих чорних брів на нього подивилися глибоко посаджені уважні очі.