Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

Нікого не було: ні дітей, ні дорослих, ні навіть якогось простого собаки чи курки.

— Може, вони кудись перебралися, бо злякалися повені? — припустив Юрко.

— Схоже на те… Чорт! Дивись!

— Що там?

Ярослав мовчки показав у подвір’я першого будинку. Юрій підійшов, заглянув поверх воріт та так і застиг. На землі лежали тіла тих, хто колись були місцевими жителями. Всохлі й зовсім не схожі на людей, скоріше на якісь штучні муляжі.

— Це ще що таке? — Юрко злякано оглядав місце трагедії, не наважуючись підійти ближче.

У Ярослава раптом потемніло перед очима, на мить він узагалі перестав бачити. Коли проморгався й протер очі, побачив усе дуже дивним чином. Ні, усі предмети залишилися такими, як і були, але навколо всього тепер бачилась аура різних кольорів, а в повітрі спокійнісінько літали лінії Сили.

— Якісь паранормальні здібності, — Ярослав поморгав знову. Новий зір зникати не хотів і, сказати чесно, трохи заважав.

— Екстремальна ситуація на мене так вплинула, чи що… Скоро роги виростуть або луска… — невдоволено бурмотів хлопець, не забуваючи одночасно оглядати околиці своїм новим зором. Поки що нікого живого не спостерігалося.

— Про що ти? — насторожено поцікавився Юрко. — Ти знаєш, що тут трапилось?

— Я не впевнений, — відповів Ярик, — мені здається, що тут побувала якась нечисть. Знаєш, на роботу кого це схоже? Недавно утвореного упиря. Зараз, почекай, згадаю, що ми там вчили… Хто ж знав, що ці знання мені так швидко згодяться? Упирі утворюються там, де є скупчення негативної енергії, харчуються кров’ю й життєвими силами будь-яких живих створінь і, що найгірше, уміють трохи користуватися магією.

— Ти хочеш сказати, що десь тут бродить упир-кровосос з магічними здібностями? — Юрій підозріливо блукав поглядом по сторонах, особливу увагу приділяючи темним закуткам.

— Ага, — раптом застиг Ярик, — я його навіть бачу… Лягай!

Ярослав штовхнув Юрка на землю й сам упав поруч. Над їхніми головами пролетіло бойове закляття, сплетене з ліній Сил. Звичайним зором Ярик побачив тільки темний туманний згусток, а новим — химерне переплетіння ліній чорного кольору.

Юрко смикнувся, щоб підвестися, але Ярик безцеремонно притиснув його назад до землі. Сам гарячково міркував, що робити. Бойових плетінь він робити ще не вмів, його здібностей вистачало тільки, щоб побачити звідки упир наносить удар і втекти з-під нього.

— Ліворуч, — шарпнув Юрка, який досі розгублено кліпав очима, не розуміючи, звідки чатує небезпека.

Хлопці шпарко відкотилися вбік прямо по калюжі й опинилися майже впритул біля мерців. Ярик зрозумів, що від Юрка мало толку, й вигукнув:

— Ховайся! Я відволічу його увагу, а ти спробуй знайти яку-небудь металеву зброю, хоч ножа якогось! Його можна знищити залізом!

Не чекаючи відповіді, скочив на ноги. Тут же відскочив убік, пропустивши повз себе ще один чорний згусток. Нарешті запримітив, де ховається нечисть — за товстою дубовою колодою, що сторчма стояла сперта до стіни. Відбіг, рятуючись від наступного удару й скосив очі туди, де залишив товариша. Юрка на місці вже не було. «Може, нам і пощастить» — оптимістично, але з нотками паніки вирішив юнак. Ярослав намагався не думати, що для успішного знищення упиря взагалі-то треба підійти до нього впритул. Упир не на жарт розлютився. «Біснується, що неправильна їжа попалась», — майнула думка, але потім часу вже ні на що не лишилося. Ярик ухилявся, відскакував, а бойові плетіння супротивника, здавалось, летіли з усіх сторін одночасно й прагнули нашинкувати хлопця на багато маленьких Ярославчиків. «Якщо виживу — вивчу всі бісові бойові плетіння! А то скачу тут, як йолоп, а сам ударити не можу!» Ярослав і справді бігав на межі власних сил, дуже вже йому не хотілося стати обідом для якоїсь бридоти.

Раптом усе припинилося. Ярослав нерозуміюче оглянувся. Там, де ховався упир, стояв Юрко. У руках він тримав уламок залізної кочерги. Біля його ніг димілася сіра купка попелу. «От і все, що залишилося від упиряки», — подумав Ярик. Несподівано Юрій випустив кочергу й сів прямо на землю, закриваючи обличчя тремтячими руками.

— Я так ніколи ще не боявся! — ледве розібрав Ярослав. Звичайно, одна справа — коли ти прикутий у підземеллі й зробити по суті нічого не можеш, а друга — власноруч знищена небезпечна нечисть.

— Я теж, — зізнався Ярик, сідаючи поруч. Голос на цих словах несподівано зірвався, але нікому не було смішно. Запізнілий страх почав набирати обертів. У Ярослава щось неприємно тенькало в животі, у горлі пересохло, пальці оніміли, уява почала малювати картини того, що могло б трапитись, одна страшніша за іншу.

Ярослав знав єдиний спосіб боротьби зі страхом — діяти. Цей метод безвідмовно працював і коли треба було писати контрольну на складну тему, і коли доводилось знайомитись із дівчатами, і коли очікував прочуханки від батьків. Озирнувся навколо, шукаючи, чим зайнятись. Погляд спинився на Юркові. Той сидів на холодній землі й тремтів, губи в нього посиніли. Виснажений ув’язненням організм важко справлявся з такими навантаженнями: холод, постійний дощ, упир. Ярик навіть зрадів, що знайшлася підходяща справа:

— Ходімо шукати тобі одяг, мученику! А то ще захворієш на мою голову. Носи тебе потім, лікуй. Давай, давай, підіймайся! Сидітимеш і хвилюватимешся, коли будеш тепло одягнений і десь далеко звідси. Бажано там, де безпечно й затишно.

— То що, ми будемо по чужих домівках без дозволу ходити й одяг шукати? — слабо пручався Юрко.

— Гаразд, зараз спитаємо дозволу, — з легкістю погодився Ярослав.

— У кого? — розгублено закліпав почервонілими очима Юрій.

— Отож-бо й воно, що немає в кого, впертолоба ти