Читати книгу - "Так, але…"

Вони майже завжди присутні на старих фотографіях наших міст. Усе у кадрі опиняється кілька людей, для яких з’ява неповороткого фотографа є цікавою подією, які мають час і охоту зупинитися, роздивлятися, спостерігати, надовго залишатися на місці пригоди, долучаючись до неї, не потребуючи нікуди поспішати і нічого пильнішого робити. Бо вони, ці різні люди, прогулюються. Вони шпацерують. Вони на проході. Вони вийшли в місто заради того, щоб на щось цікаве натрапити, щось роздивитися, когось побачити. Тож світова справедливість обернулася таким чином, що власне вони потрапили у кадри історичних знимок. І передовсім вони залишилися у зображеннях різноманітних місць як тепер уже незнищенна складова цих місцевостей.

У кого не працює голова, у того працюють ноги. Така галицька приповідка означала, що перед тим, як піти залагоджувати якісь справи поза домом, треба добре продумати маршрут, послідовність, хронометрію, аби всьо якнайліпше зложилося. Але є і зворотна максима: коли запрацюють ноги, починає працювати голова. Чомусь в останні століття надто багато людей, які працювали головою, потребували для цього ходити, потребували проходів.

Проходи впродовж останніх модерних століть стали таким самим вагомим способом згущення духовного й інтелектуального життя, як колись були бенкети. Якщо — як електрик оголює дріт від різнокольорової ізоляції — препарувати теперішні звичаї, то цілком може виявитися, що саме шпацер залишається тим найміцнішим проводом, через який передається тяглість практикування культури. Залишаючись доступною у наш час, коли розрив між теперішнім і минулим, навіть найнедавнішим минулим, у масовій свідомості зростає у геометричній прогресії.

Весь суспільний, економічний, соціальний, етичний розвиток останніх століть зводився до того, щоб якнайбільше людей могли прогулюватися якнайбільше де.

Тому типологія проходів із часом уже не могла вкластися у систематичну таблицю, а потребувала окремого лексикону. Ті, що шпацерували, розросталися від групок фланерів до величезних зрушень. І якщо колись фланери ставали тими обсерваторами, з середовища яких породилося кілька жанрів письменства, то згодом банальні прогульки стали улюбленим способом контакту із зовнішнім світом, підтвердженням того, про що написали першовідкривачі. Не дивно, що слідом прийшли філософи, які дослідили й описали побутову філософію проходів з точки зору високої філософії.

Корсо, променади, дептаки, стометрівки, парки, моціони, лісові стежки, міські нетрі, пасажі, моли, узбережжя, курації, курорти, віадуки, марковані маршрути, некст віскі-бар, пікніки, ярмарки, атракціони, руїни, ботанічні й зоологічні сади, музеї…

Ходити, бігати, на лижах, на човні, на ровері, на чортовому колесі, верхи…

На самоті, з дітьми, цілою родиною, з бабцею, з татом, удвох з приятелем, удвох з любов’ю, кілька пар, кілька колег, зграя підлітків, з учителем…

З нотесом, з фотоапаратом, з етюдником, з біноклем, з мапою, з путівником, з романом…

Роздумуючи, бесідуючи, попиваючи, виснажуючись, відволікаючись, спостерігаючи, цілуючись, прислухаючись, фантазуючи, зчитуючи, домислюючись, рахуючи…

Вийду перейдуся… Вийди перейдися… Вийдемо перейдемося…

Варіацій і комбінацій безліч, але всіх їх собі можна уявити.

Колись я бачив навіть таку. Був туман, і я йшов крізь парк із невластивими нашій місцевості пініями, гінкго і магноліями. Спочатку я почув голос, тоді з туману виник той, що говорив. Його рука була біля голови, ніби голова болить. Але ні, в руці був телефон. Через кілька хвилин вийшла друга, теж говорила, руки були вільно опущені. На відстані пів метра я побачив, що вона говорить у мікрофончик, закріплений під підборіддям. А третій голос був особливо натхненним. Коли став видимим його носій, я не побачив жодних приладів, навіть найдовершеніших. Він просто без жодного апарата телефонував у космос… Усі вони шпацерували так, як їм любилося і на що були здатні.

До речі, і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, і Коцюбинський, і Стефаник, і Антонич, і всі-всі дуже любили проходи і багато прогулювалися. Кожен по-своєму, що можна розгледіти у ними написаному.

І ще. Якби я був диктатором України, то і сам би щодня ходив на довгі шпацери і всіх із владної вертикалі примусив би так робити. Не тільки для того, щоби думати і таємно бесідувати. Щоби бачити, що навколо діється. Як Гарун аль Рашид.

Одним із кількох фраґментів усієї світової літератури, який мене ніколи не покидає, є сценка з «Островів у океані» Гемінґвея. Незважаючи на те, що цей роман вважають недоробленим, а тому і найслабшим, для мене він — можливо, саме через цю невикінченість, а може, тому, що прочитав його за три дні перед тим, як піти до війська, тож на пів року він слугував мені якорем з іншого світу, про який я час від часу думав, — дуже значний. Там є такий діалог, коли письменник розпитує художника, чому бути добрим художником так кайфово, а бути добрим письменником так мучівно.

Тепер я вже знаю, що бути добрим кимось може бути однаково кайфово і мучівно. Знаю, що багато добрих художників таке саме, тільки навиворіт, могли би запитати у багатьох добрих письменників. Навіть знаю, що кайф і муки можуть бути синонімічними, а ще знаю, що для когось мук не існує взагалі так само, як для інших кайфу.

Та все ж. Повертаючись до тої конкретної ситуації. Слова — це найвище досягнення людського виду. Так звана друга сигнальна система. По-людськи вони, здається, означають все. Але якщо у людини є друга, вища сигнальна система, то це зовсім не означає, що їй нічого не важить та первісна, базова, безслівна, безмовна. Як всєка і кожна живина вона може промовляти на німо. І драма є не в тому, чи ти письменник, а той — художник, а в тому, як ти можеш комусь полюбитися через ту знакову систему, яка тобі притаманна і доступна.