read-books.club » Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 99
Перейти на сторінку:
«Може, Кирило вернувся?..» Приглянулася… Нема серед них високої дорогої постаті, яку б упізнала серед тисяч і тисяч… Стоять у галіфе, з офіцерськими сумками через плече. Начальство все. В одному признала голову сільради Балковенка. А тот черевань? Бритвич?.. Секретар сільради? Він. І плечистий дядько з головою, посадженою прямо на ті плечі, ще й задраною догори, то фінагент Марищенко. І ще хтось незнайомий. Мабуть, якийсь чорт із району. Оляна югнула з дороги за осики, потім під міст, в очерети й пристояла там. Що їм треба?.. Подоходне ж сплатила. Самообкладання теж. Позику?.. Гомоніли люди на нараді, що в Хмільній уже підписують. Це ж і до нас дійшло. Що ж його в Бога підписувати? І щербатої копійки нема за душею.

І як догадалась про позику, так нею й стеліпнуло всією. Торік тричі приходили, двічі водили в сільраду й замикали на ніч у холодній ще з трьома вдовами. І плакали, і в двері грюкали п’ятами з усієї сили, і стіни гризли зі злості, й співали, а вранці, коли Балковенко відімкнув їх, Марія Полиця плюнула йому межи очі. Але Балковенко й на другу ніч замкнув їх. Видушили таки нехристі з удів по півсотні. А на Марію ще й у суд подав супостат. І судили її. Зглянулися на діток, дали примусовки один рік. Боже ж, бідують. Двох найменших Марія вже поховала, а старші під вікнами старцюють, тим лише й держаться ще на світі. Оляна тільки гляне, як вони з торбами ходять по дворах, так і затерпне їй душа. Заступи й одверни, Господи, таке від її дітей…

Оляна ж видержала тоді й другу ніч, не здалася. Думала, відбилася. Еге. Через півроку згадали-таки, восени вже прителіпалися втретє. Тепер уже підібралась їх ціла капела, душ, мабуть, сім, як зайшли, то заступили всю хату. Грязюки наволокли. «Так що, Оляно, не передумала? Може, таки підпишешся хоч зараз? — спитав Балковенко. — «Що ж я, голодну смерть своїм дітям підпишу?» — сказала вона. — «Ну, як знаєш. Сідайте, хлопці, та закуримо, бо розговор у нас, бачу, буде до-овгий». Повсідалися, задиміли. А була саме неділя, всі діти дома, не в школі, сидять з маленькими Меланею і Галею на полу рядком, принишкли, світять очима на дядьків перелякано, наче вовчата. Надворі холодно, тванюка, ноги не витягнеш. А ті ж курять. Веселі такі, тільки з війни, очі в усіх нахабні так і обмацують Оляну, благеньку напнуту на грудях кофточку, молоде її тіло, гарячі щоки. Без чоловіка, кожному на неї вільно тріщитися. Викурили по одній, закручують і ще. Викурили й по другій, на третю збираються. У хаті вікон уже не видно, тільки сивіють, і діти кашляють, давляться. Дядьки ж скурили й по третій цигарці. Уже дух спирає від диму, очі виїдає, а ті кадять. Малі труть очі кулачками, починають плакати. Не витримує батько, виходить надвір, за ним і мати. Оляна ж сидить з дітьми. Двері одчинила, холоду тільки напустила, а дихати нічим.

«Підписуєш?» — питає Балковенко. — «Я вже сказала». — «Топимо, хлопці, далі. Давай, кочегарь по четвертій». Через півгодини малі вже задихаються, Оляні рве скроні, дере в горлі. Повибігали надвір старші, а малих і взути ні у віщо, хоч ти криком кричи. Підхопила на руки обох і стрімголов з хати, а вони вже векають. Збились купкою всі надворі, як сироти, вигнані з хати, а ті все кадять. «Що ти зробиш із такою ордою, — каже батько. — Підписуй, дочко, якось уже витягнемо, а то діти лиха подостають на холоді». Підписалась на півсотні. Од живих ротів одірвала останній хліб, продала на податки й цю ж позику. Самим зосталась кукурудза та картопля, ото такий їхній хліб, та хоч би ж хоч цим дотягти якось до врожаю. А воно ж суша он яка, за всю весну й не капнуло…

Стояла в очеретах і дивилась, як невблаганно заходить сонце. Оце тобі! Раділа, що вирвалася раніше додому, щоб ще хоч трохи покопати город. А, пропади воно все пропадом! Що я, ночуватиму тут? Жалили комарі. Вийшла на міст. Стоять… Поточилася знову назад, та її вже побачив голова сільради, махнув рукою. Тепер уже хоч ти й у воду пірнай, не поможе… Пішла не своїми ногами. Буркнула «Добривечір» їм, а вони обступили в хромових чоботях її босу, всі з хромовими сумками на реміняччі. Прямо тобі генерали, полководці.

— Що це ти, хазяйко, така сердита? Чи гостям не рада? — спитав Балковенко й примружив колючі очі, і рот йому сіпнувся вліво. Не від контузії, Балковенко далеко отирався від фронтів, просто така звичка кривитися в чоловіка, як гнівається.

— А яка мені від вас радість?

— Догадуєшся, чого ми до тебе прийшли?

Оляна зустрілася із засмученими очима матері, що стояла в дворі з опущеними руками. Поряд з нею заклякли діти, з-під лоба блимали на сих галіфешників.

— Я все сплатила за той рік.

— А за цей? — строго спитав фінагент і глянув на неї сірими очима десь із-поміж плеч.

— Прийде осінь, як заплатите по совісті на трудодень, тоді будемо балакати.

Голова сільради повернувся до незнайомого в доброму шевйотовому піджаці й темно-синьому галіфе під колір піджака. Незнайомий носив на широких грудях кілька новеньких орденських планочок.

— Чули, Платоне Семеновичу, які вони в нас розумні. Держава, значить, задихається, а їм байдуже.

Цей Платон Семенович мав красиве випещене обличчя, великі карі очі, він ними так м’яко дивився з-під темно-коричневих бархатних брів, наче огортав вас тим бархатом, і Оляні на мить здалося, що він їй співчуває, і вона посміхнулась незнайомцеві, його несподіваній доброті.

— Не доробляєте з людьми, товаришу Балковенко, — сказав незнайомий. — Виховна робота, бачу, не на належному рівні. Зовсім не на належному.

Оляна обійшла Балковенка й ступила в двір.

— Куди ж ти, Петрівна? — гукнув він їй навздогін. — Зажди, коли з тобою балакають.

— Ну, жду, — стала Оляна.

— Просимо тебе, дорога, підписатися на позику. Скільки ти позичиш державі сей рік?

— Ніскільки, ще й дві дулі на додачу.

1 ... 17 18 19 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"