Читати книгу - "Гаррі Поттер і келих вогню"

На краю поля, біля самого лісу, вони побачили вільний майданчик зі встромленою в землю табличкою, на якій був напис "Вільзі".

— Чудове місце! — зрадів містер Візлі. — Стадіон якраз отам за лісом, ближче не може й бути. — Він скинув наплічника. — Отже, — сказав збуджено, — чари вживати заборонено, бо нас тут, на цій маґлівській землі, і так забагато. Намети ставимо самі! Це не важко... маґли весь час їх ставлять самі... Гаррі, як ти думаєш, з чого треба почати?

Гаррі ще ні разу в житті не ставив намет. Адже Дурслі ніколи не брали його з собою на пікніки, а залишали в підстаркуватої сусідки місіс Фіґ. Однак удвох з Герміоною вони поступово з'ясували, що треба робити з цими жердинами та кілочками. І хоч містер Візлі більше заважав, ніж допомагав, страшенно хвилюючись, коли треба було забивати кілочки молотком, вони зрештою спромоглися встановити два двомісні намети доволі жалюгідного вигляду.

Усі відійшли трохи назад, щоб порадіти зі своєї вправності. Ніхто й не подумає, що ці намети можуть належати чарівникам, вирішив Гаррі. Але ж, коли прибудуть Білл, Чарлі й Персі, їх стане загалом десятеро. От у чім біда. Герміона, здається, теж звернула на це увагу Вона спантеличено глянула на Гаррі, а містер Візлі тим часом став рачки й заліз у перший намет.

— Буде тіснувато, — гукнув він, — але думаю, що вмістимося всі. Ідіть подивіться.

Гаррі нахилився, зазирнув у намет, і в нього відвисла щелепа. Він опинився в дещо старомодній трикімнатній квартирі, де були навіть ванна та кухня. Дивовижно, але умеблюванням вона дуже скидалася на квартиру місіс Фіґ — на різнокаліберних стільцях лежали плетені гачком покривала, і скрізь чувся різкий котячий запах.

— Це ж не надовго, — виправдовувався містер Візлі, витираючи хустинкою лисину й поглядаючи на два двоярусні ліжка у спальні. — Це я позичив на роботі, в Перкінса. Він уже в походи не ходить, бідолаха, бо має ревматизм.

Містер Візлі підняв запилюженого чайника й зазирнув усередину. — Нам буде потрібна вода...

— На тій карті, що нам дав маґл, позначено кран, — повідомив Рон, що вслід за Гаррі зайшов у намет, але нітрохи не здивувався з його розмірів. — Він аж на тому краю поля.

— Гаррі, то принесіть з Герміоною водички... — передав їм містер Візлі чайника і пару банячків, — ... а ми тим часом назбираємо хмизу для вогнища.

— Тут же є плита, — здивувався Рон, — чом би не?..

— Роне, не забувай про антимаґлівську безпеку! — вигукнув містер Візлі. Обличчя його сяяло передчуттям радості. — Маґли у своїх таборах завжди готують їжу на вогнищах, я сам бачив!

Швиденько оглянувши дівочий намет, що був трохи менший за хлопчачий, зате не смердів котами, Гаррі й Рон подалися разом з Герміоною на пошуки води.

Сонце уже зійшло й туман розвіявся, тож вони могли краще оглянути наметове містечко, що розтяглося на всі боки. Поволі йшли вздовж наметових рядів, уважно до всього придивляючись. Гаррі лише тепер усвідомив, як багато на світі чаклунів та відьом. Раніше він якось і не думав, що вони є і в інших країнах.

Усі вже потроху прокидалися. Спочатку родини з маленькими дітками — Гаррі ще не бачив таких юних чаклунів і чарівниць. Крихітний хлопчик, на вигляд до двох років, виліз рачечки з великого пірамідального шатра й весело тицяв чарівною паличкою в слимака, що повзав у траві й помалу збільшувався до розмірів ковбаси. Коли вони проходили повз хлопчика, з намету вискочила його мати.

— Скільки тобі казати, Кевін? Не... чіпай... татової... чарівної... палички! Ой!

Вона наступила на розбухлого слимака, і той вибухнув. Її крики лунали ще довго, разом з обуреними вигуками хлопчика: "Ти розчавила слимака! Розчавила!"

Трохи далі вони побачили двох маленьких чарівниць, не набагато старших за Кевіна. Ті літали на іграшкових мітлах, що ледь-ледь підіймалися над росяною травою. Якийсь чаклун з міністерства помітив їх і пробіг повз Гаррі, Рона й Герміону, розгублено бурмочучи: "Серед білого дня! А батьки, мабуть, похропують..."

З наметів тут і там вигулькували дорослі чаклуни й чарівниці і починали готувати сніданок. Дехто з них нишком озирався, а тоді швиденько вичакловував вогонь чарівною паличкою. Інші ж чиркали сірниками, не дуже вірячи, як виказували їхні обличчя, що з цього щось вийде. Троє африканських чаклунів у довгих білих тогах поважно розмовляли, підсмажуючи на яскраво-фіолетовому вогні щось схоже на кроля. Група американських відьом середнього віку весело пліткувала під усіяним блискітками полотнищем з написом "Інститут салемських відьом", що було натягнуте між наметами, з яких до Гаррі долітали уривки розмов дивними мовами, і хоч він не розумів жодного слова, у всіх голосах виразно відчувалося радісне хвилювання.

— Е-е... це в мене з очима щось, чи все раптом позеленіло? — здивувався Рон.

З Роновими очима все було гаразд. Просто вони проходили повз намети, які так рясно заросли ірландським трилисником, що скидалися на чудернацькі зелені пагорби. З цих наметів визирали усміхнені обличчя.

І тут вони почули, як хтось їх кличе.

— Гаррі! Роне! Герміоно!

То був Шеймус Фініґан, четвертокласник з Ґрифіндору. Він сидів перед своїм наметом, що теж заріс трилисником, з білявою жінкою, очевидно, його матір'ю, та з Діном Томасом, його найкращим ґрифіндорським товаришем.

— Як вам наші прикраси? — поцікавився усміхнений Шеймус, коли Гаррі, Рон і Герміона з ним привіталися. — У міністерстві, щоправда, нарікають.

— А чого це ми не повинні демонструвати наших кольорів? — обурилася місіс Фініґан. — Подивіться, що понавішували на свої намети болгари. Ви ж Ірландію будете підтримувати? — додала вона, уважно дивлячись на Гаррі, Рона й Герміону.

Вони підтвердили, що вболіватимуть за Ірландію, а як відійшли трохи далі, Рон пробурмотів: — Спробували б ми сказати їм щось інше...

— Цікаво, що там понавішували болгари? — сказала Герміона.

— Ходімо, глянемо, — запропонував Гаррі, показуючи на шатра, над якими розвівався червоно-зеленобілий болгарський прапор.

Ці намети не були прикрашені рослинністю, але на кожному висів плакат, що зображав одне й те саме доволі похмуре обличчя з густими чорними бровами. Зображення, звичайно, було рухоме, хоч не робило нічого особливого, а тільки кліпало очима й хмурилося.

— Крум, — неголосно мовив Рон.

— Що? — не зрозуміла Герміона.

— Крум! — повторив Рон. — Віктор Крум, болгарський ловець!

— Вигляд у нього сердитий, — сказала Герміона, дивлячись на численних Крумів, що похмуро кліпали на неї звідусіль.

— Сердитий? — звів очі до неба Рон. — Чи